ОЛЕКСАНДР ДУХНОВИЧ І СЕВЛЮШ

Незважаючи на те, що Олександр Духнович ще при своєму житті набув славу громадського і культурного діяча, будителя і цілителя русинів Закарпаття, не можемо твердити, що його добре знали на Угочанщині і в Севлюші зокрема. Тож пропонуємо увазі читачів цікаві факти про життя і громадську діяльність постаті, яка увійшла в історію України.

Австрійській, а особливо угорській владі не було доцільно поширювати його вчення і поезію, що пробуджували б дух свободи, сприяли би їх ідентифікації, ро­зумінню своєї самобутності і значимості всупереч тому образу русина, який віками ліпили наші віковічні гнобителі. Справи пішли дещо краще після першої світо­вої війни, яка вирвала чоловіків із кола землеробських турбот, зіштовхнула їх із представниками інших народів монархії Габсбургів, у тому числі і слов’янських, які мали більш високий рівень самосві­домості і вже позбулися комплексу націо­нальної неповноцінності, непрестижності бути самим собою. Частина наших зем­ляків, які потрапили в російський полон, пройшли тернистий шлях революції і громадянської війни в рядах білих, черво­них, чехословацьких легіонів. Це розсіяло угорський державний патріотизм і вірно­підданість у багатьох із них, підвищило їхню соціальну самосвідомість, тому і не дивно, що вони всмоктували і пропагува­ли ідеї, що їх висунув О. Духнович.

Про це свідчить і о. Євменій Сабов, у своїй промові на відкритті пам’ятника будителю у місті Севлюші 6 червня 1925 року. «…5 грудня 1918 року була органі­зована «Руська народна Рада» в Севлюші, де делегати Угочанщини після тривалого мовчання дружно проспівали: «Я русин був». З тих пір співають і «Підкарпатські русини оставте глибокий сон…».

Потрібно зазначити і підкреслити сприяла цьому і зміна державності. Наш край увійшов до складу Чехословаччини однієї із найдемократичніших на той час країн світу, в якій велику роль відводилася громадським організаціям. Найкраще ці організації показали себе у області науки, культури, збереження народних традицій і звичаїв, природоохоронної роботи, со­ціально-гуманітарних проблем, волонтер­ства, спортивно-масової роботи.

Культурно-просвітнє товариство, яке було створене 23 березня 1923 року названо іменем Олександра Духновича (1803-1865) не випадково. Він увійшов в історію, як просвітитель рідного народу, став символом високого духовно-мо­рального, громадсько-культурного злету слов’янства. Керівником цього об’єднання став Євменій Сабов – священник, ви­кладач, культурний діяч, автор кількох підручників, що досягли широкої попу­лярності. Є Сабов відіграв активну роль в діяльності «Товариства ім. О. Духновича», був його почесним головою (1923-1934). Завдяки своєму досвіду роботи в освітній галузі, релігії та культурно-громадському житті він об’єднав вчителів, священників і всю інтелігенцію навколо О. Духновича.

Ось, що він говорив у своїй промові на відкритті пам’ятника в Севлюші: «О. Духнович наважився і видав першу руську азбуку у 1847 році. До появи цієї «Книжиці» Духновича знали лише вчені люди, з появою «Книжиці» – відкрився він перед лицем усього народу. Не даремно пролунав гімн: «Я русин був, є і буду». Ця пісня учинила чудо. Ця пісня уже летіла із Пряшева в сусідні села, тут підхопили її і рознесли у всі кінці. І закріпилася вона в пам’яті народу. Угочанські русини співали її до війни – не в школах, там було забо­ронено, тільки вдома, тихенько».

Під керівництвом о. Євменія Сабова товариство О. Духновича проводило ці­леспрямовану роботу по вдосконаленню народної освіти, розвитку науки (прове­дення наукових конференцій, конкурсів на науково-дослідницькі роботи, культури (проведення Днів культури, організація хорових і оркестрових колективів), спорту (проведення спартакіад), організації про­типожежних заходів (пожежні команди при хатах-читальнях), гуманітарних ак­цій (безплатне харчування бідних дітей), самоврядування (проведення плебісциту по мовному питанню і підручники для на­родних шкіл, гімназій, семінарії), активна участь членів товариства у виборах у Зем­ську Управу (Сойм) Підкарпатської Русі.

Домінуючою була робота по від­криттю читалень і бібліотек у містах і віддалених селах, які стали культурними центрами життя краю, де велика робота проводилася через масову організацію драматичних кружків, хорів, духових оркестрів.

Величезну роль у поширенні знань, особливо серед дорослих відіграло това­риства ім. О. Духновича.

Потрібно підкреслити, що в чехосло­вацький період в нашому краї активно діяла «Просвіта» з українофільським нахилом. Це лише спонукало обидві това­риства до вдосконалення своєї діяльності, за ширше охоплення жителів краю саме своїм впливом. Це дуже відчувалося і на Угочанщині. Приведемо приклад, як це ді­яло в с. Онок. Тут відділення «Просвіти» зареєстрували ще у 1923 році, очолював його кмітливий житель Оноку – Потокі Юрій. Він і його послідовники докладали зусиль, щоб ліквідувати неписьменність серед дорослих у селі.

Слід наголосити, що в цей час у селі працювали проросійськи налаштовані вчителі, серед яких найбільше виділяли­ся Василь Вакаров та управитель школи Юрій Кубіні. Їх не можна звинуватити у цьому, бо віками у всіх русинів краю була одна надія, що з національного гніту їх звільнить хіба що Росія, адже Україна в той час була залежною, у складі Росії. А в той період, коли відбувалися ці події, багато вчителів у краї були росіянами, і вони доводили, що населення тут «рус­ское», бо самі себе називали русинами, мову руською, а край раніше називали Угорська Русь, а тепер – Підкарпатська Русь. Звідси легко виводився висновок, що мовляв Київська Русь була колискою Росії. До речі, і тепер немало наших земляків потрапляють під вплив цієї не­хитромудрої комбінації через відсутність знань з історії, не говорячи вже про того­часних учителів, які освіту отримували в Угорщині.

Зростання популярності «Просвіти» була не до душі представникам русофільської течії: вони організували відношення до товариства О. Духновича з метою відкриття відділення від імені селянина Михайла Кіша. Йому оперативно дають відповідь, яка починається зі звернення: «Любезний брат, с радостью узнали о Вашем намерении заложить в селе Онок Русскую Народную читальню им. А. Духновича. Чтобы это сделать….».

В архівних матеріалах зберігається лист оноцького вчителя Василя Вакарова, який закінчується патріотичним закликом «Поднимайте русское дело!». Тут же зберігається протокол засновницьких зборів від 15 лютого 1930 року, які вів Юрій Кубіні. Головою читальні обрали Петра Кіша, членами правління – Данила Заріцького, Михайла Ляха, Івана Керечана, Юрія Хімінця, Олександра Свища, Данила Заріцькі (Іванов). Члени правління із своїх рядів обрали голову правління Івана Потокі, секретарем Юрія Кубіні, касиром Данила Мотрунича, бібліотекарем – Михайла Тупицю. Звичайно читальня ім. О. Духновича мала більш міцну підтримку в особі вчителів, але «Просвіта» мала більший стаж і досвід роботи, конкуренція підняла рівень роботи обох читалень.

Аналогічна картина спостерігалася в більшості русинських сіл Угочанщини. Одним із важливих засобів впливу на жителів краю було встановлення пам’ятників відомим постатям. Серед них особливо переважали скульптури О. Духновича, які були встановлені у Севлюші, Колочаві, Хусті, Пряшеві, Поляні.

Відрадно, що перший монумент було відкрито саме у Севлюші. Можливо це данина пошани голові товариства о. Євменію Сабову, але є і ймовірність, що саме він був ініціатором увіковічнення пам’яті будителю. У журналі «Душпастир» управитель Севлюшської державної народної школи М. Кудрон поділився з ходом підготовки до відкриття пам’ятника: «Давно у нас не було можливості гідно вшанувати наших вікопомних великанів. Навіть здається, що ми їх і не дуже знали, тому що в перші роки нашого вільного життя влаштовували урочистості пам’яті великих людей при «забутті про своє». Великим уродженцям нашої малої Русі не присвячувалося нічого. Ідея вшанування пам’яті своїх людей народилася в Севлюші, де дня 30 березня 1922 року відбулося перше такого роду в Підкарпатській Русі – відзначати пам’ять нашого незабутнього «батька» О. Духновича. Самоосвітній гурток руських вчителів написав на своєму прапорі культ О. Духновича і з тих пір присвячували один скромний вечір його пам’яті. Газети писали про це похвали гідному кроку нашим культурним працівникам з великою радістю і запалом, тому що тому вдячному починанню наслідувало все Підкарпаття».

Тодішній шкільний інспектор І. Мигалка зайнявся організацією кола людей, завданням яких було – зібрати кошти для встановлення статуї Найбільшому Русину ХІХ століття. Він звернувся за підтримкою до начальника Шкільного відділу Пешека. Велику роботу провів референт цього відділу – К. Коханий. За рахунок Шкільного Відділу був виготовлений бюст в Академії у Празі. Хоч імені автора пам’ятника не називають, деякі дослідники стверджують, що це витвір рук Олени Мондич, яка в 1922-1925 роках навчалася у Академії образотворчого мистецтва у Празі. Цю версію підтверджує і той факт, що вона була автором і наступних скульптур О. Духновича у Хусті та Колочаві.

Було вирішено встановити бюст на п’єдесталі, перед державною народною школою в Севлюші і зробити це 8 червня 1925 року.

На урочистості при великому зібранні учителів, священників, інтелігенції з усього краю, жителів міста Севлюша було відкрито пам’ятник О. Духновичу. На цьому торжестві були присутні: губернатор Підкарпатської Русі доктор А. Бескид, голова Севлюшського товариства О.Духновича доктор Петрик, депутати чехословацького парламенту – доктор Й. Камінський та І. Куртяк, колишній губернатор Руської Крайни – доктор Антон Штефан, староста сокольського дружства професор Млада з делегацією соколят з Мукачева, професор Стасева, професор Олексій Петров із Праги, доктор Дмитро Вергун, представник шкільного референту Шулик, голова севлюшського комітету вчителів М. Кудрон і багато інших. 

На жаль, не зміг особисто прибути на урочистості його Преосвященство єпископ Петро Гебей. Він раніше пообіцяв греко-католицьким вірникам Малого Березного, що буде у них на свято Зішестя Святого Духа, мусів дотримати даного слова, але привітав севлюшан телеграмою наступного змісту: «Сабовъ архидияконъ Севлюшъ. На торжестве безсмертного будителя нашего, Духновича не могу лично появиться, но духомъ я между Вами. Духъ нашого Духновича да одушевляетъ и соединяетъ всъехъ нас!».

Урочисту доповідь при відкритті пам’ятника виголосив голова крайового товариства О. Духновича архідиякон Євменій Сабов, яку закінчив словами: «Дай Господи! чтобь изъ сыновъ учащейся ныне молодежи земледельческого народа вышел знаменитий вождь руського народа, который будет достоинъ подобной благодарности потомковъ!»

Наші земляки дуже полюбили цей пам’ятник. Але на жаль не довго змогли севлюшани милуватися цим шедевром. В кінці діяльності Чехословацького уряду в Підкарпатській Русі сталися деякі зміни, що не сприяли створенню належних умов для функціонування товариства О. Духновича. Було проголошено суверенітет Карпатської України. Хоч заборони діяльності духновичівців і не було, але політика уряду Волошина створила такі умови, що діяти в них було не зовсім зручним духновичанам. Але в той же час в Угочанщині спостерігався феномен посилення народної любові до будителя. Тисячі людей знали напам’ять вірші О. Духновича, особливо в русиномовних селах. Тут можна окремо виділити Онок, В. Ком’яти, В. Копаню, Пушкіново, Гетиню, Руську Долину, Веряцю, Широке, Тросник, Дротинці, Черну, Новоселицю, Хижу. Дивним є і те, що декламували ці вірші і ті, що не знали читати, не те що писати. Серед таких у Оноці виділявся Василь Потокі, який маючи прекрасну слухову пам’ять декламував без запинки майже всього Духновича.

Ця захопленість не припинялася і під час перебування нашого краю в гортіївській Угорщині, в якій товариство О. Духновича лише животіло. Даний період все-таки не був тоталітарно забороненим і переслідуваним. Народне культурне життя дихало, хоч і не в повну міру і продовжувало жити традиціями, які були закладені в 20-30 роках.

Події на фронтах Другої світової війни провіщали її швидкий кінець. Наші люди жили в мовчазному очікуванні своєї подальшої долі і роздумували про майбутнє жити після війни. Але реальність виявилася гіршою ніж собі уявляли активісти духновицького товариства. Після зайняття краю Червоною Армією товариство О. Духновича було оголошено антинародним і антидержавним, буржуазно-націоналістичним. Майже 50 років вони не сміли голосно говорити, слухати, обмінюватися думками, писати наукові роботи, читати історичні книжки. Так, особа О. Духновича і його літературна творчість надовго випала з нашого життя. А народжені вже після 1944 року його уже зовсім не знали, а якщо десь і чули то лише, як про діяча буржуазно-націоналістичного світу. Звичайно, що в таких умовах не могло бути й мови про збереження пам’ятника О. Духновичу. На жаль, у 1947 році його демонтували і знищили, а його місце зайняв Макаренко.

Лише через багато років, особливо в умовах незалежної України, до нас почав повертатися О. Духнович. З’явилися статті до річниці з дня народження, друкувалися окремі твори та окремі видання. Нам, які народилися в післявоєнний період доводилося знайомитися з Духновичем заново. Допомогою цьому знайомству є повторне відкриття пам’ятника О. Духновичу у Виноградові. Подали цю ідею два активісти Руху – Михайло Федорович Майданій та Микола Ілліч Качало. Це було у кінці 80-их років минулого століття, в період перебудови. Їхня ідея полягала в тому, щоб знайти оригінал бюста і знову встановити його на старе місце. Вони розворушили все місто, залучили до пошуків і дітей, і молодь, і всіх дорослих. До них приєднався і голова міської організації «Просвіти» Віктор Юрійович Урста. Пошуки тривали довго, Віктор Юрійович звернувся до всіх городян через міську газету, радіо і телебачення, але зрушень ніяких не було. Бачачи марноту зусиль, у нього виникла думка зробити новий пам’ятник. Спонукало це бажання здійснити намічене, коли довідався, що в чехословацький період саме у нашому місті був відкритий перший монумент в честь будителя. Ця ідея отримала велику підтримку в жителів міста. Навколо В. Урсти об’єдналися всі небайдужі, його підтримали: Рух, вчителі і учні шкіл, в т.ч. і в усьому районі, середніх навчальних закладів, священники різних конфесій, рядові жителі міста. До честі Віктора Юрійовича, він загорівшись цією ідеєю, консультувався із досвідченими людьми. Дві поради зіграли роль у реалізації наміченого. Це рекомендація звернутися до скульптора Михайла Беленя, який створив величний пам’ятник О. Духновичу, котрий встановили у 1997 році в Ужгороді. Віктор Юрійович особисто познайомився з паном Михайлом, виявилося що у М. Беленя вже є готове погруддя будителя, залишилося лише зібрати кошти для придбання його. Друга ініціатива о. Брайляка, про встановлення пам’ятника на майданчику перед школою №1. Невідомо чи навмисно, чи підсвідомо о. Христіан рекомендував це місце, де після встановлення погруддя два велети – Шевченко і Духнович стоять у одному ряді і безперечно належать усьому українському народу. Далі події розвивалися динамічно – йшов активний збір грошей. Потрібно підкреслити, що в ті часи гривня була стабільною і дорогою, але інфляція 90-их років та втрата заощаджень вимила кошти у населення, але люди жертвували, викликає справжнє розчулення, коли учні збирали по 15-20 копійок.

Віктор Юрійович намагався зібрати необхідну суму і кожну частину отриманих грошей відсилав автору, але зібрати необхідної суми не вдалося, виручила міська рада (голова М. М. Попович). Одночасно із збором грошей велися роботи по спорудженню п’єдесталу і благоустрою. Ці роботи виконували спеціалісти приватної будівельної фірми, яку очолював Адальберт Чорба. Про силу тогочасної гривні свідчить і знайдена розписка про виплату 670 гривень за виконані роботи.

Урочисте відкриття погруддя відбулося в День міста, 28 серпня 2005 року. Ця обставина сприяла широкому залученню гостей до цього дійства. На урочистостях були присутні гості з усієї області і навіть із-за кордону. Так, офіційна делегація з міста Динув (Польща) із своєю очільницею міста, тогочасні мери Рахова, Тячева, Міжгір’я, Перечина, Берегова були на відкритті. Були запрошені ветерани «Просвіти», котрі були її членами ще в чехословацький період – Василь Степанович Гренджа (брат легендарного літератора) та Юрій Іванович Неймет із Великої Копані. На відкритті був присутній автор пам’ятника заслужений художник України Михайло Белень. Із змістовною промовою виступив голова «Просвіти» В. Урста, учительський хор виконав твори О. Духновича покладені на музику, юні декламатори прочитали вірші будителя. Згодом шефство над пам’ятником взяло на себе товариство ім. О. Духновича, яке покращило і вдосконалило благоустрій навколо п’єдесталу.

Зауважитмо, що не лише цим обмежилося відзначення славної пам’яті О. Духновича. У 2000 році жителі вулиці Лесі Українки та Локоти у Виноградові звернулися до керівництва міста, щоб перейменувати назву їх вулиць на Духновича, мотивували це тим, що у чехословацький період вони носили саме таку назву. Але ще в той час керівництво міста не було готове до цього і їм просто не відповіли. Через певний період у Виноградові на північній його частині з’явилася вулиця О. Духновича. Не дозволяє забути літературне надбання будителя і жителька міста – самодіяльний композитор і відома співачка та поетеса Ганна Юріївна Кедик, яка пише музику до віршів О. Духновича, які користуються великим авторитетом. Музику вона вже створила до 16 віршів. Готує випустити книжку своїх творів, присвячених О. Духновичу. Відомо багато людей, які збирають прекрасні зразки народної творчості, але найбільшої поваги заслуговує оночанка Марія Василівна Білак (Потокі), яка не тільки колекціонує їх, а й опублікувала їх для широкого загалу. Це в першу чергу народні пісні і балади з Оноку – «Оноче, Оноче пісня в тобі цоркоче». По-друге, вона систематизувала відомі в селі прислів’я та приказки і випустила їх окремою статтею в збірнику «Етніка Карпат» (№4, ст. 248-265). Пізніше у 2022 році вона поповнила їх і випустила окремішньою книжечкою «Вшиткі люди, вшитко знають». Таким чином можемо зробити висновок, що в незалежній Україні О. Духнович став символом другого, після чехословацького періоду, русинсько-українського відродження.

Іван Біланчук,

краєзнавець