У Горбках, на Виноградівщині, хата Проданів стояла на самісінькому грунку. Звідси рукою подати до сільської церковці. Ранкову тишу села щодня будили її дзвони, потужними переливами звуків розносилися довкола всієї Притисянської долини. Десь унизу на далекій відстані відзивався протяжний гудок паровоза. Сюди лунко долітав гучний перестук коліс товарняка, з Веряцького кар’єру видно вивозив вагони, завантажені щебенем. А мати була вже на ногах. Ластівкою снувала по двору. Годувала і напувала худобу, виганяла на пашу живність, збирала по обійстю знесені за день курячі яєчка. На плиті вже парувала вода. Мати зранку готувала їжу на цілісінький день. Сніданком нагодує дітвору, перестелить усі ліжка і – гайда в поле. З мотикою чи серпом поспішає до землі-годівниці її великої родини. Треба просапати картоплю, кукурудзу та квасолю, прополоти від бур’яну всю городину, підв’язати гудиння огірків, пропасинкувати помідори, підгорнути перець та середні сорти капусти. Потім набрати худобі трави, у лантуху все це донести додому.
Закриє бувало хвіртку, вдячним зором окине розлогу шовковицю, яка щедрою солодкою смакотою годує її та сусідську дітвору майже ціле літо. Далі перейде на доріжку. Утоптаним людськими ногами пішничком попрямує в поле. Кивком голови привітається із зустрічними прохожими. З кимось з односельців перемовиться кількома словами. Але ніде не затримується. На неї чекає напружена в полі робота. Доки сонце не зайде за горизонт, працюватиме на землі. І лише з чередою корів, яка завертає у село, вона повернеться до рідної хати.
Увечері її руки теж не мали спокою. Дещо треба дітям вив’язати, перешити, залатати, перепрасувати верхній одяг, помити сорочечки. У неї – семеро синів і донечка. Одне одному наступає у слід. Зморяться, набігаються за день і позасипають її соколики: Василько, Іванко, Степанко, Петрик, Михайлик, Федюня і наймолодший Юрасик. Під віконцем, згорнувшись калачиком, підклавши ручку під рум’яне личко, лежить і солодко у сні посміхається Марічка. Видно, її дівчинка бачить дивовижні сни. Постоїть над дітьми, помолиться, попросить у Бога світлої для своєї малечі долі. Подякує Всевишньому – ще один день її життя спокійно проминув. Всі живі-здорові. І це для неї найважливіше.
У суботу, з самісінького ранку мати розпалює піч, формує з тіста хлібини і книші з горіхами, маком, сиром, яблуками, випікає пиріжки з лекваром і капустою, з дріжджового тіста робить пташки. Гоготить у печі вогонь, навкруги пашить жаром, яскраво освітлює материне лице. Тепер жінка чаклує з лопатою. З поду печі по черзі дістає й витягує золотисті хлібини та випечену для родини смакоту. Розкладає її у ряд, скроплює водою, щоб були пишними, і по черзі накриває домотканими рушниками. Ввечері викупає дітей, переодягне у все чистеньке, бо завтра свята неділенька. Потім повкладає дітвору спати. Сяде між ними і почне захоплено розповідати казки, легенди, бувальщини, згадувати дні своєї молодості. Заговориться бувало так, що і не помітить, як сон давненько скліпив дитячі повіки.
У неділю, разом з чоловіком та дітьми, усі поспіль прямували до церкви. А вже по святій службі, як повернуться з храму додому, під крислатою яблунею білою скатертиною мати накриє стола. Гарно розкладе тарілки зі смачними наїдками. Вся сім’я сяде за трапезу. Сидять її діти за столом, тихо розмовляючи між собою, а мати дивиться не надивиться на них.
Коли звечоріє, на небі висвітиться Чумацький шлях і ясні зорі рясно спалахнуть угорі, своїми зірницями відіб’ються, віддзеркаляться у Тисі, з двору Проданів полине пісня. Гарна, щемна, добре знайома усім. Заслухаєшся, як злагоджено співали родиною. Гарний голос мав її чоловік Степан Васильович. Дуже любив співати. У Королеві працював на залізниці. Гарно співала і сама Марія Андріївна. Була родом з Сасова, з родини Сочків. І дітей змалку теж привчили співати. З чоловіком вважали, що найпотужніша розрада у житті – це пісня. Тому, ні в будні, ні в свята, вона не полишала двору дружньої родини Проданів. Напевно, від матері, сини і перебрали оту незбагненну любов до усної народної творчості, до нею опоетизованого навколишнього світу, де завжди живе справедливість, правда перемагала кривду, радість витісняла смуток, зло переходило в добро, ненависть уступала дорогу любові і бажанню творити, своїми руками робити щось гарне, відчутною красою дивувати світ.
Підросли хлопці і стали музиками. Згуртувалися в сімейний колектив. Майже на всіх народних інструментах вправно грав Михайло. Федір став віртуозом-скрипалем, а Юрчик – гарно відбивав музичні такти на барабані. Отак і ходили гуртом та грали по селах. Їх частенько молодь запрошувала на гуляння до Веряці, Королева, Гуді, Текова, Сасова і Криви. І синочки не відмовляли добрим людям. Гарним настроєм та піснями вони звеселяли сільський люд. Батьки і не стямилися, як сини пішли за наукою у світ. Майже всі діти родини здобули вищу освіту. Шестеро з них стали вчителями. І відважно започаткували вчительські династії Проданів. Математиком додому повернувся Василь. Тривалий час він директорував у Малій Копані, Текові. Біологом став Федір. Він теж очолив педагогічні колективи – спочатку в Новоселиці, а потім у Хижі. За його часів в останньому була побудована простора загальноосвітня школа. Іванко вподобав собі рідну мову та літературу. Йому дісталося керівництво Дяківською восьмирічкою. Марічка спочатку вела початкові класи в Новоселиці. Далі вчителювати перебралася до Мукачева. Юрко завідував Виноградівським районним відділом освіти, директорував у восьмій міській середній школі. Після тривалої хвороби перейшов працювати завучем другої міської середньої школи, де паралельно вів уроки української мови та літератури. Петро спочатку викладав російську мову та літературу у Хустському педагогічному училищі. Потім його перевели директором школи у Синевирську Поляну, згодом – у Вучкове на Міжгірщині, де проживав до останніх днів життя. Бо днями надійшла сумна звістка, що на 103 році він відійшов за замну межу.
Петро Продан отримав високе звання «Заслужений працівник культури України». Зі студентських років писав вірші, друкувався у журналі «Юношество» (1934), в газетах «Карпаторусский голос», «Русская правда», «Русское слово», «Літературна неділя», в колективних збірках «12» (1940), «Будет день» (1941), «Литературный альманах» (1943), в «Студентському журналі», що колись виходив у Братіславі.
З його ненькою якось сталася така приємна пригода. Поїхала вона на базар до Хуста. Проходячи вулицею, у вітрині книжкового магазину, який належав російському емігранту Богатирьову (як і її Петро, син його теж ходив до Хустської гімназії), вона побачила виставлений «Литературный альманах». Увійшла до крамниці, підійшла до продавця і попросила його подати їй це літературне видання, щоб переглянути. Гортаючи сторінку за сторінкою, натрапила на синові вірші «Матери» та «Листок», які були присвячені їй. Вона уважно перечитала їх, дістала з кишені гроші і тут же придбала.
Подаровану їй сином збірочку «Яблуня» (1942) мати знала майже всю напам’ять. Сама виразно і гарно декламувала вірші. До сліз її зворушували Петрові поезії «Ненаписанное письмо» та «Баллада», які передавали читачеві зворушливу любов сина до неї, простої сільської жінки – матері. Петро вражаюче оспівав красу рідної природи, мальовничих околиць села Горбки у таких віршах «В родных полях», «Осень», «Село», «Тиса» та інших. До речі, 3 серпня 2021-го Петру Степановичу виповнилося 102. Ним написані і передані у спадок молодим читачам такі книги «Яблуня» (1942), «Песня жаворонка» та «Вибрані поезії» (2002), «Летним вечером» (2003), «Од отчого порога» (2006), «Поле» (2008), «Дыхание надежды» (2014) і «Сегодня и всегда» до його столітнього ювілею в 2019-му.
Її син Степан став забійником Затисянського шахтоуправління. Михайло, який майстерно грав майже на всіх музичних інструментах, пішов слідами батька і все своє життя проробив залізничником у Королеві. Мати постійно жила турботами і ділами своїх синів. Хвилювалася, коли земляки обрали Петра та Івана делегатами Першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України. Восени 1944-го у Мукачеві їм випала висока честь вирішувати одвічну всенародну мрію про возз’єднання Закарпаття з матір’ю-Україною.
Тішилася, коли в родині діти грали весілля, коли лелеки приносили до двору Проданів онуків. Нівроку, мала їх вона аж 28, а правнуків стало ще більше. Так розгалузилося, розрослося родинне дерево. Була дуже щасливою, коли до батьківської хати з’їжджалися семеро синочків з невістками та дочка з зятем, та ще до неї привозили свою дітвору. А було це на різдвяні та великодні свята, в День матері, в день її народження та у липні – на храмове свято. Горнулися до неї, підносячи квіти, подарунки, сердечні побажання, непереказані до кінця добрі новини. Бувало, рукою поправить укладену короною сиву косу і світиться щастям старенька мати. Отримала вона від Всевишнього найбільшу радість і нагороду – святе почуття материнства, величезну повагу та любов від дітей, яких з чоловіком разом вивели в люди.
Першою за земну межу пішла вона, мати. Поховали її на території місцевого монастиря. Цим Горбки виявили всенародну повагу жінці, що дала життя семи синам і дочці. Ненадовго пережив її і чоловік. Помер у 84 роки. Більше сім десятків пройшло як у хаті не стало неньки. Восени журливо курличуть у небі над селом журавлі. Вони ритмічно чиркають розкриллям по прозорому повітрі. Цей ключ у небі завжди привітно вітають у Горбках розлогі мамині яблуня, шовковиця, черешня. Ще не всохнуло їхнє старезне гілля. Спілими плодами і ягодами й досі вони частують сільську дітвору.
Слідом за батьками у вічність поступово відійшли п’ятеро синів. Останнім пішов із життя Петро Степанович. Він часто з сином Сергієм, що повернувся з АТО, навідувався у рідне село, щоб вклонитися світлій пам’яті батьків, поринути у спогади далекого безтурботного дитинства та незахмареної юності.
Золотими літерами доля Проданів навічно вписалася в історію рідної землі. Шестеро з цього роду стали сівачами вічного, мудрого і розумного і по освітянській ниві рідного краю залишили свої яскраві сліди. Збереглися вони і у вдячній пам’яті людській тих, хто їх добре знав.
Марія Конкіна, Виноградів – с. Горбки
