У війни – жіноче обличчя або як Марія Вітвіцька військовою стала

На початку року до нас в редакцію прийшла молода, симпатична дівчина, одягнена у військовий камуфляж із проханням проходження журналістської практики у «Регіональних новинах». Здивувало, адже неозброєним оком видно, що вона – військова… Це була студентка ТНПУ імені Володимира Гнатюка Марія Вітвіцька. У ході розмови з’ясували, що Марія – солдатка 128-ої гірсько-штурмової бригади, про яку і серію статей написала. Наразі дівчина перебуває на Донбасі. Проте відстань не стала перешкодою, аби поцікавитися у Марії: що саме спонукало єдину у матері доньку піти у військо?
– Мені 24 роки. Народилася в місті Кіровограді. За фахом я журналіст. Один знайомий запропонував мені піти на службу за контрактом. Без вагань прийняла спонтанне рішення – через день після пропозиції я вже стояла у військкоматі з документами та обирала майбутню військову професію. 26 червня 2019 року підписала контракт із 128-мою гірсько-штурмовою бригадою, рід військ – артилерія. Мама, яка працює фармацевтом, підтримала мій вибір, але щоразу, коли збираємось на фронт, переживає…, – розповідає Марія. – За посадою я радіотелефоністка, відповідаю за безперебійний зв’язок у своєму підрозділі 24/7. Зараз ми перебуваємо в зоні АТО-ООС. Для мене це другий заїзд на Донбас. Рік тому були під Волновахою (Донецька область), зараз місцем нашої дислокації теж є Донецький напрямок. Коли поїхала на Схід перший раз, найперше, що впало у вічі – «косі» погляди місцевих жителів, почуття непотрібності бути присутньою тут. Ми знаходимось на другій лінії оборони зони ООС, живемо у «закинутих» хатах, дитсадках, школах. Коли поїхала вперше, вражало абсолютно все. Техніка. Гармати. КРАЗи. Вони здавалися мені величезними в порівнянні з людиною. Страшно вперше пролунало оголошення «Тривоги». Бронежилет, каска, автомат, заряджені магазини…, чекаємо першої команди на виїзд та по машинам, їхати на передню лінію – надавати нашим допомогу. Тоді все це, буденне, було незвичним і страшним. Зараз це норма військового життя.

– Ми, жінки, на рівні з чоловіками. Наше командування – за гендерну рівність. Свої військові чоловіки ставляться з пошаною до нас, військових жінок, тим паче до молодих. Адже в нашому віці ще по дискотеках у платтях ходити, а ми на Донбасі у «таланах». Ми всі в одному «човні» під назвою «Перемогти агресора», ми – команда. Дідівщина в армії – минуле, котре пам’ятають хіба що наші батьки. Ніхто не гірший, не слабший. Ми всі рівні. Ми пишемо нову історію, – продовжує свою розповідь моя співрозмовниця. – Я вважаю, що мені служба пішла на користь, навіть погляд змінився, став серйозним та пронизливим. Тут я зустріла свого коханого. Він – лейтенант, командир взводу Микола Нофенко. Служимо в одній батареї. А познайомились влітку. Я вже рік служила, а він прийшов до нас після Академії Сухопутних Військ. У нас є спільні теми для спілкування, а, отже, і підтримка один одного.
Марія Вітвіцька каже, що, там у «лоні війни», молитва є їхнім оберегом, додає сил. Кожного дня дівчина молиться за себе та своїх побратимів. А ми, на мирній землі, молимось за вільну Україну та тих, хто її боронить.

Наталія Кобаль