У дитинстві маленького Міклоша Муза не поцілувала в чоло. Вчився у звичайній сільській школі, де не було окремих фахівців із малювання чи співів. Ці предмети викладали вчителі, в яких не вистачало достатньої кількості уроків зі свого предмету (математики, історії, філології тощо). Тому хлопчик не брав участі ні в шкільних (вони не проводилися), ні районних конкурсах як, до прикладу, учні міських шкіл, не отримував грамот та подарунків, навіть навиків малювати в колективі не освоїв. Але завжди милувався природою рідного села, особливо горою, яка охоронцем височіла над ним та працьовитими земляками, котрих з самого ранку бачив на полях, як ішов до школи. Щодня бачив свійських тварин, яких пізніше чудово відтворив на своїх полотнах. Художник часто згадував: «Я завжди з відкритими очима ходив по селу, бачив робочі руки дорослих і дітей, які допомагали батькам, не сиділи без праці жодної хвилини».
Бажання малювати в нього було завжди, але крім цього, мав інші завдання: вчитися і допомагати в домашньому господарстві, яке було в родини не мале.
Після армії настав для нього вирішальний час. Він працював на тарному заводі, але прийняв рішення нарешті здійснити свою давню мрію і серйозно зайнятися малюванням. Бо мав талант, терпіння, бажання і здібність. Одного літнього дня ми з дідусем Іштваном Кутланом працювали в саду біля нашого будинку у Фанчикові, де росли рідкісні дерева та чудові троянди, які часто служили темою для його картин. Біля воріт зупинився молодий чоловік, який приїхав на велосипеді і чомусь довго вагався запитати. Нарешті сказав: «Чи тут живе вчитель – автор букварика і художник, який навчався малюванню у Парижі?» Дідусь запросив його в хату і Міклош розповів про своє велике бажання стати художником. Сказав, що народився 17 грудня 1937 року в Шаланках у сім’ї робітників. З дитинства мріяв добре малювати і попросив його навчити. Звичайно, дідусь не відмовився. Адже пам’ятав, як він сам хлопчина з села добивався визнання, як переміг на конкурсі у Празі і отримав можливість у самому Парижі вчитися. Вони разом ходили на природу, малювали пейзажі Фанчикова, малу Тису, Чорну гору. Бачачи великий талант, дідусь порадив йому здобути мистецьку освіту і вступити до Московського інституту культури ім. Н. Крупської. Він закінчив його у 1966 році і отримав спеціальність «художник». Вперше його твори були представлені на виставці у 1961 році. Потім були колективні, персональні у різних містах і країнах. З року в рік митець удосконалював свою майстерність завдяки участі у творчих зустрічах, семінарах, пленерах. Його творчість багатогранна. Тематика картин різноманітна: пейзажі околиць рідного села та краєвиди Закарпаття «Між соснами», «Під перевалом», «Гірська річка», «Дорога на Синевир», «Життя в Карпатах», портрети членів родини та односельчан «Добре вино, міцне здоров’я», «У лісі», «Додому», «Обідня перерва у селянина»; тематичні полотна із побуту селян «Лущення кукурудзи», «Збір винограду на Шаланецькій горі», «Збір перцю», «На весіллі», «Повидловаріння». Всі ці картини з великою любов’ю оспівують щоденну працю селян, підкреслюють єдність людини і природи. Міклош Горонгозо знайшов свій шлях у мистецтві, мав особливі відчуття і вміння бачити світ кольорів. Невід’ємним персонажем його полотен є Шаланецька гора. Дуже гарні і різнобарвні його натюрморти «Соняшники», «Натюрморт грушами», «Натюрморт із хлібом»», «Натюрморт із квітами» та багато інших чудових творів. Слід сказати й про полотна релігійного характеру, які йому дуже вдалися «Повернення блудного сина», «Милосердний самаритянин», «На службі».
На жаль, 30 квітня 2014 року ми втратили таку прекрасну людину – Міклоша Горонгозо. Але мій дідусь завжди казав: «Художник не помре, бо він завжди живе у своїх творах». Дійсно, роботи М. Горонгозо зараз є у приватних колекціях не лише України, а й Угорщини, Австрії, Канаді, Ізраїлі, Румунії, Німеччини, США, Італії і дарують радість зустрічі з прекрасним багатьом людям, бо в своїх творах він завжди буде з нами.
Ельвіра ГУДАК,
мистецтвознавець
