Це було не просто інтерв’ю з військовим, а відео-дзвінок на передову. Василь Нірода наш земляк з села Пушкіно. З перших днів війни чоловік разом із двома старшими братами повернулися із-за кордону, де чоловіки мали хороші високооплачувані роботи для того. Вони все покинули і повернулися для того, аби виконати свій громадянський обов’язок – боронити Батьківщину. Їх у батьків було семеро – 2 сестри і 5 братів. Старший брат Ярослав, котрий зараз уже на заслуженому відпочинку, працював у міліції, юнаком служив у Афганістані. Василь пригадує: «У мами було дуже гарне темне густе волосся. Коли їй сказали, що сина в армії відправили у Афган, вона заплакана лягла спати. А вранці, прокинувшись, ми побачили, що її темне волосся стало зовсім білим – мама посивіла за одну ніч». Зараз серце старенької теж у журбі, бо війна вже у нашій Україні, і на фронт у перші дні нападу русні вона проводжала на фронт чотирьох своїх дітей – трьох синів і зятя (сина однієї з дочок). Останній мужньо віддав життя за Батьківщину, ставши ангелом миру.
Тож, про фронтові шляхи чотирьох воїнів з однієї родини читайте з нашої бесіди із Василем Ніродою. Ми не озвучуємо деякі імена та прізвища, військові частині, звання та позивні на прохання мого співрозмовника. Все це – задля безпеки захисників. Та домовились, що після переможного миру ми зустрінемося з ними трьома вдома за філіжанкою кави і напишемо більш детально про те, як три брати Україну боронили.
Я хочу йти боронити Батьківщину
– Мамі 79 років. Покійний батько був дуже веселим і добрим чоловіком, чудовим будівельником. Тож маму привіз у Закарпаття із Полтави. Я після закінчення Пушкінської школи, здобув вищу освіту у філії Рівненського інституту водного господарства. Одружився. Ми з братом Павлом женилися на двох рідних сестрах. У нас з Любою син Василь та дочка Анна-Марія. Кілька років ми з дружиною працювали у Чехії, а останні п’ять років я трудився на заводі Samsung в Угорщині. Здав іспити на механіка. Все було стабільно добре. Та 24 лютого мій начальник пан Габор каже: «Співчуваю. В Україні почалася війна». Я глянув новини в інтернеті і дійсно його слова підтвердилися. Відтоді я вже не міг спокійно робити. Підійшов до начальника і кажу: «Я більше не можу працювати, бо мені треба йти захищати свою державу!». 26 лютого я виїхав і наступного дня вже був у військкоматі. Сказав: «Я хочу йти боронити Батьківщину, допомагати дітям та людям там, де йдуть активні бойові дії. Можу робити все, що треба. У стресових ситуаціях не впадаю у ступор», – розповідає Василь Миронович. – У армії я служив у Галицькій бригаді, що входить до складу Західного оперативно-територіального об’єднання. Займався в юності кікбоксингом. Моїм першим тренером був шовгор Михайло Миколайович Карпа (чоловік сестри), котрого вбили на війні. Коли прийшов на фронт, дуже багато нам допоміг Юрій Федорович, котрий займається архітектурою. Я з ним свого часу працював в Одесі. Насправді, у нас неймовірні люди і дуже багато хто нас підтримав різними речами, медикаментами, фінансово. Дуже багато моїх знайомих та друзів із Угорщини, Чехії та Словаччини телефонують і питають, що треба допомогти. Спілкуюся з хлопцями, з котрими служив у армії 22 роки тому. Одного побратима навіть зустрів під час лікування у шпиталі. Вперше 8 травня на Запорізькому напрямку впав із висоти і поламав ребра, спину забив. А 1 вересня між нами зірвався снаряд. Мене відкинуло ударною хвилею і удар прийшовся на те місце, що й тоді. Після знеболювальних знову пішов у бій. Так воював до 15 вересня. Орки були за 20 км від нас, а ми Херсон звільнили. У тому бою я змок і захворів на пневмонію. Тоді у мене стався параліч спини. Знову у шпиталь… Останнім часом ми спали у лісопосадках на землі, завжди шумно… От у шпиталі нарешті відіспався на ліжку і в тиші. Після Херсону ми кілька днів були на відновленні у Запоріжжі. Там знову в мене стався приступ і в шпиталь. Там комісія визнала мене частково придатним. Звідти наш підрозділ попрямував на Соледар. Та я за станом здоров’я ходжу з палицею і тепер не можу працювати на фронті, тому займаюся переважно навчанням та матеріальним забезпеченням.
Батько вчив жити з честю
– Я – старший водій гранатомета. Ми з братами 43-річним Павлом та 46-річним Мироном домовилися, що будемо воювати порізно. Зараз ми в різних областях. Молодший сержант Павло закінчив школу снайперів. Він у армії не служив, але любить зброю і завжди мріяв бути військовим. Павло з Берегова, у них там з жінкою свій бізнес. Разом виховували донечку. Мирон – старшина в інженерних військах, командир танка. Він хороший інженер, проектує таке зведення бліндажу, аби нашим воїнам у них було жити безпечно: прильоти не завдають шкоди. Служив на Донбасі у АТО ООС ще у 2015 році. Тоді з нашого села пішли двоє добровольці – він та Василь Гечин. Спочатку Мирон ніс службу на Миколаївському напрямку, у Дніпрі, а зараз – на Черкаському. До війни обоє брати працювали в Чехії на будівництві. Покійний шовгор Михайло Карпа теж був забезпеченою людиною, мав будівельні бригади, будинок у селі, квартири в Ужгороді. Потрапив у 57-му бригаду. Служили в Луганському напрямку. Підірвався на міні. Похоронила його сестра Надійка тільки через 7 місяців після його смерті. Їх діти Валентина та Микола вже дорослі і мають свої сім’ї. Мама молиться за нас і чекає додому. Вона нас так виховала, що ми не могли не піти на фронт. Її сім’я на Полтавщині пережили голодомор і мама добре знає, що може бути, якщо москалі прийдуть сюди. Батько теж нас вчив, що поганцем легко бути, а от залишати порядною людиною, мати честь не так вже й легко. От всі ми семеро намагаємося жити з честю.
Успішне життя вдома і робота за кордоном нас не зупинили йти добровольцями на війну. Зараз тут, у горнилі війни, честь маю служити зі своїм командиром Сергієм Олександровичем. Достойна людина, офіцер, котрий завжди з хлопцями на полі бою. Так само і старший командир батареї Руслан Несторишин, офіцер, старлей з позивним Комар, – розказує про їх з братами фронтові шляхи Василь Нірода.
– Я вірю в Бога та не вірю в церкву. До церкви насправді ходив лише по празниках. Я грішник, котрий молиться своїми словами, а не книжними молитвами. Бог багато разів показував мені свою силу і милість до мене. Особливо тут, на війні за рік кілька разів Бог продовжував мені життя. Усі ці дні, коли був за крок до загибелі, коли, здавалося б, смерть неминуча, я залишався живим. Всі ці дні вважаю своїми днями народження. Не раз траплялися випадки, коли, здавалося, мали всі загинути, а ми вийшли з бою живі і неушкоджені. Тому щиро вірю, що наша мама дочекається всіх трьох синів і ми разом зберемося за родинним столом, – на такій позитивній ноті завершив наше спілкування цей змучений війною, але напрочуд веселий і життєлюбний чоловік. Його очі сяяли особливою ніжністю, коли розповідав про дружину, котра підтримала його позицію йти боронити Україну і з нетерпінням чекає додому з перемогою, коли розповідав про сина та донечку, котрими пишається, бо вони його втіха і сенс життя. З особливою шаною розповідав про батьків і про всю їх велику родину.
Щиро віримо, що скоро настане переможний мир і брати Ніроди повернуться додому, до своїх рідних і звичного життя. Та такими, як до війни, вони вже ніколи не будуть. Бо після перемоги ще більше цінуватимуть кожну мить життя разом з найріднішими…
Наталія КОБАЛЬ
