Він був директором успішного підприємства. З 2014-го року допомагав Збройним силам України на волонтерських засадах… Та коли почалася «повномасштабка», чоловік не зміг лишатися осторонь – у травні 2022-го пішов добровольцем на війну. Молодший лейтенант з позивним кіт каже, що картав себе за те, що не пішов гнати ворога з власної землі ще у 2014-му.
Чоловік розповів, що вирішив вступити до лав ЗСУ, аби помститися за знівечені долі невинних дітей. Бо коли з окупованого ворогом Чернігова вивозили дітей, він бачив їх перелякані обличчя, збагнув: «Я тим підарам того ніколи не пробачу!». Пригадує, як віз дівчинку 5 років, їхали об’їзними шляхами десь 3 години і за весь цей час вона не промовила ні слова. А в такому віці діти напрочуд балакучі (знає з власного досвіду, бо має таку ж племінничку). «Коли їхали на кадику (це вантажне авто), а там є оглядове скло. Як показували хеш-беки про другу світову війну – вагони з полоненими: вони всі у віконця виглядають. І тут побачив, вираз обличчя тих дітей і це нереально. Цього я їм ніколи не пробачу», – каже мій співрозмовник, ім’я та прізвище котрого не можемо називати з міркувань безпеки…
– Я вважаю, що справжні герої – це наші жінки: матері, дружини, сестри. Бо чекати, певно, найважче. Тому що коли ти на виїзді, всюди крокує поруч небезпека, а зв’язатися з рідними звідти не можна… Слава Богу, є Starlink і на зв’язок я стараюсь періодично виходити. Але все одно, коли я на роботі, вони хвилюються. Дружина каже: «Я хочу, щоб ти нікуди не їхав, але не можу тобі цього заборонити». А я не можу не їхати, не можу дивитися, як люди лякаються через гул повітряних тривог… Бо це тут в Закарпатті тихо і на сигнал сирен ніхто не реагує. А інде навіть якщо працює ППО, звуки все одно «хороші», уламки падають в низ і несуть небезпеку як для майна, так і для людей, – розповідає Кіт. – Служать зі мною хлопці мобілізовані та добровольці з Донецьку, Херсону, Центральної України і Києва. Усі добре знають, для чого вони в ЗСУ. Наш пункт постійної дислокації знаходиться у Києві, зона відповідальності нашого підрозділу – Донецька область. Всі ми такими, як 23-го лютого 2022 року ми вже не будемо ніколи. Це ірраціональне бажання треба пояснювати глибинами глибин.
– Тут у Виноградові в ТОВ «Севлюш-авіа» ми вчимося «літати». Дрони поміняли дуже багато в сучасній війні. Читав статистику, що з корегуванням дрону ефективність артилерії зростає в 10 раз. Тобто, на ураження цілі потрібно в 10 раз менше снарядів. До того ж зараз є дрони, котрі можуть доставити підарам цікаві подаруночки… Це перспективний напрямок. Бо до цього ми були повністю залежні від поставок китайського ринку, квоти на поставку яких обмежили. Подібні проекти компенсують нестачу дронів закордонних і закривати наявні потреби. Тому що у військах потреба на БПЛ дуже велика. Ми тут проходимо ознайомлення. Я мав досвід польоту на дронах іншого типу. Як виявилося, це кардинально відрізняється від того, що ми тут опановуємо. Дуже великий відсоток втрати техніки можна було б усунути, якби був відповідний рівень знань і підготовки. Тому у «Севлюш-авіа» ми для того, аби навики інструкторів спрямувати у військове русло.
– Для мене війна почалася у 2014-му році… Хоча ще в 2013-му я свято вірив, що для чого нам армія, нащо витрачати на неї гроші, коли у нас довкола всі друзі, все добре. Я був далеко такий не однин… Я займався парашутним спортом, походами, страйкболом, дайвінгом, – тобто всім, що приносило екстрим. Для того, аби цим займатися, треба було знаходити час і значні фінансові ресурси. Власний бізнес не обмежував мене в цих можливостях… Тут, на війні, я маю можливість робити всі ці екстремальні безкоштовно, та мені за це ще і платять гроші та кажуть «дякую». Це найкраща робота в світі, – жартома говорить про «зачистку» військовий. І на завершення розмови додає: «Насправді ми вже перемогли. Бо друга армія світу стала другою армією в країні».
Віримо у Збройні сили України і у переможний мир!
З нами Бог, за нами правда на рідній землі!
Наталія КОБАЛЬ
