24 серпня 1991 року було проголошено Акт про Незалежність України. Хто б тоді міг подумати, що наша держава буде підневільною сусіду, котрий звався «старшим братом» ще понад два десятиліття і виборюватиме жадану волю у важких боях. Зараз всі ми з вами стоїмо у витоків справжньої свободи, шлях до якої на фронті зараз торують наші захисники і захисниці. Народжені у ідеологічно-підневільному радянському союзі вони є справжніми творцями новітньої України!
Цього тижня ми відзначали два вагомі державні празники – День державного прапора України та День незалежності. Саме незалежність зараз дається нам дуже і дуже дорогою ціною. Цінність прапору, як державної символіки ми тепер розуміємо, як ніколи. Сльози щоразу наверталися на очі, коли наші відважні воїни звільнивши окуповані території, скидали ворожі триколори і ставили наш, рідний жовто-блакитний чи червоно-чорний стяг… А ці герої живуть серед нас.
Про трьох братів Гобликів з Берегова ми вже писали на шпальтах районки. Хоч війна триває вже півтори роки, хлопці невтомно тримають оборону. Нагадаю: брати працювали і гарно заробляли у Швейцарії. Та з перших днів війни, повернувшись додому, самі пішли у військкомат, бо усвідомлювали: «Боронити Україну – їх святий обов’язок»… Мама підтримала, хоч їй це далося дуже важко. Покійний чоловік Михайло свого часу служив у Афганістані і пані Юганя (родом з Львівщини, звідти і таке незвичне для Закарпаття ім’я польської шляхти) добре знає, що відгомін війни не проходить безслідно, а залишається у підсвідомості на все життя. Не зважаючи на весь пережитий жах і труднощі, Іван, Ярослав та Василь кажуть, що вчинили правильно, повернувшись додому і вступивши до лав Збройних сил України. Бо ж кому, як не мужнім захисникам боронити Вітчизну, аби їх діти народилися і жили під мирним небом на рідній землі.
– Хлопці росли слухняними і дуже активними. Іван був напрочуд спокійним і відповідальним. Допомагав мені вдома по господарству: поприбирає, картоплі насмажить, зробить чай. А от Ярослав із Василем ходили на рибалку, в ліс по гриби і завжди працювали зі мною на городі. Аби хлопці розвивалися фізично, чоловік у підвалі зробив їм спортзал: повісив боксерську грушу і штанги поставив. Хоч Іван старший лише на півтори року від братів, але завжди допомагав глядіти за ними і ніколи не конфліктував з меншими… Навіть якщо ті двоє маленькими між собою бува сварилися і щось йому сказали – мовчки розвертався і йшов. Особливо мене тішило те, що сини ніколи не билися між собою і завжди стояли брат за брата горою, оберігали і захищали один одного, – ділиться спогадами Юганя Олександрівна. – Приїхали вони із-за кордону, де вже тоді говорили, що росія готується йти повномасштабною війною проти України. Попри це вони свідомо повернулися додому. А вже 24 лютого я встала як завжди о 6-ій ранку збиратися на роботу, пішла на кухню. Іван теж вийшов з кімнати і каже: «Мамо, почалася війна. О 5-ій годині президент Володимир Зеленський об’явив воєнний стан… Нічого, підем москаля бить!». Самі пішли у військкомат…
Зараз брати в мінометній батареї. Тримають оборону в Запорізькому напрямку. Всі троє багато разів були на нулю, хоч жодного разу мамі про це не казали, мовляв «Там де брат зараз нема зв’язку. Але в нього все добре!». Оберігали найріднішу від зайвих страждань.
– Я один із перших у нашій бригаді підняв прапор військово-морських сил на позиціях «на нулю». Коли у перші дні війни побачив, що ворожа авіабомба зруйнувала вщент школу, мене дуже сильно вразило, адже там могли бути невинні дітки. Найсильніше розбили Оріхів. По ньому постійно прильоти то гради то літаки скидають бомби, то фосфор то САУ обстрілює… В кінці травня ми всі троє перевелися у мінометну батарею. Бойове хрещення було в мене сьомого червня. Тоді за добу «навівся і викинув» по позиції ворога 280 мін. Ми розбили ворожий спостережний пункт і прикривали штурмову групу, – розповідає Іван.
Двійнята Ярослав і Василь на перший погляд схожі, як дві краплі води. Проте, уважно глянувши, хлопців легко можна розрізнити. Ярослав найменший. За словами мами, між двійнятами різниця всього-на-всього 20 хвилин. Хлопці кажуть, що мама їх ніколи не плутала. Завжди розрізняли і дівчата. А от друзі та знайомі часто плутали їх у дитсадку та початкових класах школи, і до цих пір не завжди розрізняють. У школі найбільш любили математику, фізику та хімію. З математики навіть брали участь в олімпіадах. А от Іван любив всі предмети і гарно вчився, бо був більш посидючим. Василь любив зарубіжну і українську літературу. Зізнається, що із зарубіжки навіть якось за брата відповідав. Хобі двох молодших – збирання грибів, рибалка, футбол, бокс, плавання. Також вони люблять кататися на автомобілі, а от старший брат більш за все любить лагодити автівки. Навіть там, на фронті між запеклими боями Іван лагодить свого залізного коня, а у час відпочинку і тиші він там, на фронті, захопився читанням книжок з психології. Його відео, зняте торік в листопаді в окопі на нулю, де під час проливних дощів болото стояло до колін, а глина налипала на взуття та зброю, набрало у TikTok 15 тисяч переглядів і не одну сотню коментарів з добрими побажаннями…
Згадав Іван Гоблик і про кумедний випадок: «Був прикол на нулю в березні: прилітав вночі дрон з динаміком і включав запис «Укропи, здавайтесь! Ваші позиції виявлені, ви будете знищені. Ми гарантуємо вам життя, з вами розмовляє полковник Єршов». На початку квітня наші пробували штурмувати то вже прилітав з матюками, а під кінець квітня вже прилітав і жіночий голос говорив: «росія перемагає на всіх фронтах. Зеленському непотрібні ваші життя. Здавайтесь і будете живі» і включали гімн росії та ще якусь музику. Відбиваючи ворожі атаки, бувають дні більш спокійні, а інколи ворог будить мінометним обстрілом, деколи літак залітає «в гості» і кидає ракети… Але ми даємо гідну відсіч окупанту і знаємо, що перемога за нами! І ми в цій війні не одні, бо є підтримка з тилу».
Про те, в яких виснажливих боях, а інколи і в нелюдських умовах захисники боронять наш мир і спокій, знають всі. Проте все ще є такі, котрі «відсижуються» у безпечній території і мають нахабство рахувати зарплату воїнів Збройних сил України, значну частину котрої всі вони тратять для потреб армії. Коли хороші командири, то й матеріальне забезпечення на належному рівні. Проте, буває, коли треба щось терміново – нема часу зволікати і чекати, бо ж не рідко на кону власна безпека, ціна котрої – життя. Іван каже, що життя як було безцінним скарбом, таким воно і лишилося, проте за рік війни набуло нового змісту і значення.
Хай Всевишній береже наших героїв і благословить мир на Боголюбні українські землі!
Віримо в перемогу! За нами правда, з нами Бог на рідній землі!
Наталія КОБАЛЬ
