Познайомилася днями з чудовим молодим подружжям з Королева – 32-річним Миколою та на рік молодшою за нього Вікторією Пенцкоферами. Одружені уже 7 років і час війни став для них неабияким випробуванням. Багато разів писала статті про військових, та жодного разу – про їх дружин. Любов, відданість і жертовність цієї жінки вражають.
Знайомі вони ще з шкільних років, бо обоє вчилися у Виноградівській гімназії. Зустрічатися почали вже в студентські роки. Вікторія навчалася на механіко-математичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Микола, здобувши у Національному університеті «Львівська політехніка» фах магістра енергетики, спочатку працював у Хустському РЕМі. Відтак строкову військову службу проходив у Національній гвардії України у Ірпіні на Київщині. Був і стрільцем, і снайпером, і помічником гранатометника… Тож коли ворог вторгся на наші землі повномасштабною війною, твердо вирішив: боронити Батьківщину – його святий обов’язок, бо присяга для чоловіка не порожні слова. Вікторія підтримала позицію чоловіка, каже, що на його місці зробила б так само. 27 лютого пара разом поїхала у військкомат, а наступного дня Миколу вже відправили на комплектацію, а відтак і на фронт. Служив старший солдат у 128-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді.
Розповідає про війну скупо. Виконували завдання на Запорізькому напрямку. Згодом їх батальйон відправили на Донеччину. Там доводилося не тільки боротися з ворогом, а й остерігатися місцевого населення. Вони люб’язно спілкувалися з нашими захисниками, та уже через мить десь за рогом могли здати позиції українських бійців москалям за пляшку горілки.
Ті півроку, коли Микола був на війні, дружина і батьки переживали дуже важко. З нетерпінням чекали дзвінка. А коли не виходив на зв’язок по кілька днів, серце розривалося від тривоги… Вікторія каже, що у такі дні на роботі не могла думати ні про що, окрім єдиного питання: «Чого нема дзвінка? Чого не відповідає на її повідомлення?». Той період, коли окупанти «глушили» зв’язок, був найважчим. Бо навіть коли дзвонив, доводилося прислухатися до уривків слів і здогадуватись, що казав… Та найстрашнішим днем для сім’ї стало 10 вересня 2022 року: ворог випустив у нього автоматну чергу впритул, роздробивши щелепу, ноги та праву руку. Божим провидінням залишився живим.
– Микола подзвонив мені після 18-ої години. Він був у Бахмуті, вже після операції вийшов з наркозу. Звідти його перевели у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені І. І. Мечникова у місто Дніпро. Я покинула роботу і поїхала до нього, не маючи навіть уяви, що на мене чекає. Бо ж за повністю нерухомим лежачим хворим, ще й з металевими конструкціями в руці і нозі (апарати зовнішньої фіксації) потрібен був особливий догляд. Його кістки, наче дрібненькі пазли, лікарі збирали частинками. За цей рік чоловік вже переніс 10 операцій і невідомо, скільки ще доведеться перенести. Півроку взагалі не ходив. Отримавши багатоуламковий перелом нижньої щелепи, місяць їв через трубочку рідку їжу, котру подрібнювала йому блендером. Складність була ще і в тому, що через численні ушкодження нас переводили з одного відділення в інше. Проте всюди було чуйне, турботливе ставлення до всіх поранених військових від всього медичного персоналу. Та й волонтери дуже багато допомагали. Мене поселили у гуртожитку поруч, де жили медики, волонтери і родичі поранених бійців. У Дніпрі ми були не довго, бо вони надають першу необхідну допомогу, намагаються стабілізувати стан пацієнта і евакуювати у тил. Тож нас відправили у Львів. Звідти одразу ж перевели у Мукачівський військовий госпіталь. І це виявилося найкращим місцем з усіх, де нам доводилося перебувати. Коли ми приїхали, медики переймалися не тільки здоров’ям чоловіка, а й моїм самопочуттям, чи я їла, де буду спати? На слова подяки заслуговує увесь медичний персонал, особливо лікуючий лікар чоловіка Дмитро Юрійович Вінницький та дитячий ортопед-травматолог обласної лікарні Юрій Юрійович Дем’ян, котрий запозичує досвід американських колег і на волонтерських засадах оперує військових, – розповіла Вікторія.
Переживши довгі місяці у лікарняних палатах, навесні цього року Микола повернувся додому. Він повністю відмовився від допомоги психологів, бо вдома і рідні стіни лікують, а дружина – єдиний і найкращий психолог. Довелося заново вчитися ходити. Саме тоді залишитися неповносправним інвалідом, тягарем для сім’ї – було його найбільшим страхом. В голові роїлися думки: «Краще було померти, аніж залишитися інвалідом». Дружина доклала максимум зусиль, аби вивести чоловіка з того психоемоційного стану, відволікти від дурних думок…
Зараз Микола вже впевнено ходить, міцно тримаючись на обох ногах, хоч біль ще відчуває постійно, відчуває металеві пластини, котрі зсередини фіксують подрібнені кістки. Разом з Вікторією щодня виконують реабілітаційні фізичні процедури. Інвалідом другої групи повернувся на роботу головного енергетика на сонячну електростанцію «Санресурс» у Веряці і каже, що після всіх операцій знову піде на фронт, бо ворогу не місце на волелюбній землі України.
Вкотре переконуюсь, що у нас непереможна нація. З такими героями як Микола і Вікторія Пенцкофер вільній України в мирі процвітати…
Наталія Кобаль
