Цими днями своє 75-річчя святкує житель Чорнотисова Янош Яношович Варга. Позаду – цікаве, наповнене змістом життя, а попереду – віриться, ще довга дорога. На порозі свого славного ювілею давній друг районки завітав до редакції, і нанизувалися спогади.
А згадати є що. Приємні спогади в Яноша Яношовича викликають і дитинство, і його репресована юність, і зрілість. Зростав у багатодітній селянській родині. Кожен у сім’ї мав свої обов’язки. За козами доглядав Янош. За ним були закріплені три кізоньки – і погодувати, і випасати, і заготувати на зиму корми. А після уроків на пасовищі Янош залюбки грав із хлопцями у футбол. Звідти, родом з дитинства, й виніс любов до спорту.
Середню освіту Янош здобув у Виноградівській школі №3 – то був її перший випуск. Зворушливо і тепло розповідав ювіляр про свої шкільні роки, про педагогічний колектив. Вчителі, які навчали їх, перших випускників альма-матері, – шляхетні, не випадкові в освіті люди, як виявилося, майже всі з родин священнослужителів та інтелігенції. З теплотою і вдячністю Янош Яношович згадував їх імена, гортаючи сторінки свого життєпису.
Він ніколи не був і не може бути байдужим до того, що діється в Україні. Мати свою думку, відстоювати своє бачення звик з дитинства. Не зміг бути пасивним спостерігачем і в юності. Як наслідок «антирадянської діяльності» – суд, вирок і відбування покарання в політичному таборі. Йому, 17-річному, «дали» 5 років, але через два умовно достроково юного політв’язня було звільнено. Втім, як би це не було парадоксально, але про табірне життя в Яноша Яношовича є навіть приємні, теплі спогади. Колись, на початку 90-х років, пишучи спогади про цю свою сторінку життя, він зазначив: «Дай, Боже, щоб нині наші дитячі садки, шкільні їдальні та лікарні годували своїх підопічних та пацієнтів так, як годували нас, політв’язнів». Ці матеріали, як і мемуари інших політичних в’язнів лягли в основу книги закарпатського історика-дослідника Омеляна Довганича. Цікаво, але навіть він, науковець, не йняв віри. Але перекручувати факти не в правилах Яноша Варги. Тому й сказав історику: «Я там був, а не Ви. Я – живий свідок»… З честю і гідністю пройшов ту школу життя. Був наймолодшим з-поміж політв’язнів, займався спортом, грав у футбольній команді, тож і заслужив авторитет і повагу серед товаришів. А, повернувшись додому, відчув на собі клеймо політв’язня і «антисовєтчика». Але минув деякий час і він своїм сумлінним відношенням до роботи, в тому числі успіхами в спорті та поведінкою довів, що людина перш за все повинна бути справжньою Людиною, незалежно від політичних поглядів та інакомислення.
35 років Янош Варга віддав організації сільського спорту. Був тренером футбольної команди Чорнотисова. В 1963 році в районній спартакіаді (на той час наш район був укрупнений разом з Іршавським і Берегівським) Чорнотисово вибороло перше місце. Відтак став директором опорного будинку культури (закладом для навколишніх сіл), який очолював 8 років. За спортивно-масову роботу на селі неодноразово отримував відзнаки та нагороди, в тому числі від Міністерства культури України та Союзу спортивних спілок. Затим, заочно здобувши вищу освіту, пішов на вчительську роботу. Вчитель-методист вищої категорії, відмінник народної освіти. За плечима – понад 47 років загального стажу. Попри основну роботу, завжди знаходив час і для громадської. Відтак дві каденції був депутатом Чорнотисівської сільської ради, затим очолив її і працював на цій посаді шість років. Згодом входив до складу районного депутатського корпусу, був головою депутатської комісії з питань національних меншин і транскордонного співробітництва та членом президії районної ради. З висоти свого життєвого досвіду має вивірені погляди та думки стосовно сфери місцевого самоврядування. Обурений бездіяльністю та пасивністю деяких депутатів, які понад усе ставлять свої приватні, обивательсько-міщанські інтереси. Не розуміє й таке: хіба можливо, аби на засіданні сесії районної ради не було кворуму?!
…Усе життя Янош Яношович у гущі людей. І організовуючи спортивно-масову роботу в селі, і серед дітей у школі, і працюючи в сфері місцевого самоврядування. Спортом та політикою цікавиться й нині, на схилі літ. Болить йому майбутнє нашої держави, ятрять серце ювіляра трагічні події на Сході України. Хто винні в цьому? І на це має свою точку зору – вищі ешелони влади, бездарне керівництво яких за роки Незалежності призвело до глибокої кризи…
А душу тішать дорогі його серцю люди – дружина Марія Іванівна, дві доньки, які, як і батьки, пішли в життя педагогічними стежками, та внучата, котрих любить понад усе. Тож довгої Вам життєвої дороги, ювіляре!
Ганна КОБАЛЬ
