Вже 40 днів мій син на небесах.
Він нас усіх із неба захищає.
А я, щодня ,на цвинтарі в сльозах.
Хрест твій на могилі обіймаю…
13 червня було отримано офіційне підтвердження про загибель захисника з Берегова Сергія Куця. Військовослужбовець поліг 10 червня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Циркуни Харківської області. Йому було всього 34… Молодий, веселий та енергійний. Мав дівчину, з котрою мріяв створити сім’я. Та не судилося….
Про те, як загинув хлопець і як почалася війна для сім’ї військових Куць, розповіли батьки полеглого героя. Розмова була не з легких. Бо ж немає страшнішого горя у світі, коли батькам доводиться проводжати у засвіти свою кровинку…
Виріс у сім’ї військового
Подружжя родом з Київщини. Пані Ліда згадує, що вона працювала на залізничній станції. Молодий військовий купив у неї квіток. Він виявився не просто квитком на потяг певного напрямку, а в щасливе сімейне життя. Звісно, доля жінки-військового не з легких, бо ж завжди треба бути готовою до переїздів. Проте для неї цей шлях поруч з коханим здавався не важким. Першим місцем служби було місто Овруч Житомирської області. Там народився Сергій. Коли сину було півтора рочки, пана Сергія відправили у Закарпатське місто Берегове. Вже тут з’явився на світ Вадим.
– Я колишній військовий. До 2005 року проходив службу у Збройних силах України, відтак перебував на заслуженому відпочинку. Був призваний у 2014-му, коли почалася Антитерористична операція. У 2017-му році протягом чотирьох місяців служив у Станиці Луганській. Вже тоді мене вразила велика розруха і багато загиблих людей… Тамтешні мешканці дуже бідували. Проте з теперішньою повномасштабною російсько-українською війною то не порівняти. Тепер гірше в стократ… У березні 2022 року знову був мобілізований. Служили з сином у одній частині проте у різних підрозділах. Сергій закінчив Кам’янець-Подільський виш за фахом сапера. Також був у АТО 2014-го року у місті Краматорськ. Тоді він був начальником служби озброєння. А вже 2022-го служив за фахом. Я був командиром взводу, ми займалися охороною об’єктів у Закарпатській області. Сергій займався розмінуванням у Херсоні, потім був Куп’янськ і Циркуни, саме там і загинув. Прослужив 1,3 року, – розповідає батько загиблого воїна Сергій Анатолійович.
Війна застала нас у Бородянці
– У 2017-му році ми зачинили квартиру у Берегові і виїхали жити у село Загальці Бородянського району на Київщині, де я успадкувала батьківську хату. Там і застала нас війна. Аби хоч якось допомогти, з місцевими жінками почергово готували їжу для хлопців з тероборони. Саму першу бомбили Бородянку, котра знаходиться за 8 кілометрів від Загаття і ми у своїй хаті давали прихисток людям, котрі виїжджали з окупованого міста. 7 березня наше село розбомбили. Авіабомба впала зовсім поруч з нашим будинком, у якому на той час перебувало нас 16 чоловік. Спали на підлозі. Ми тоді вже прощались із життям. А в Сергія дівчина жила у Бородянці, де й вчителювала. Коли почалася війна, він одразу поїхав до неї, аби її підтримати. Вони на власні очі бачили оті колони з танками і як окупували Бородянку. Орки наводили дула танків прямо на цивільне населення. Дуже було страшно… Зв’язку тоді не було і ми дуже хвилювалися за них. Через кілька днів обхідними шляхами на велосипедах їм вдалося приїхати до нас. Взяли із собою речі першої необхідності і продукти, бо ж магазини були зачинені і нічого не можна було купити. Тоді Сергій сказав: «Мамо, треба звідси виїжджати, бо те, що відбувається – дуже страшно. Тут повно чеченців…». Вадим допомагав волонтерам, тож вони дали йому 20 літрів бензину і так ми всі 6 чоловік разом із моєю старенькою 85-річною мамою змогли виїхати. Залишили все господарство – собак, котів, качок, курей… Дорогою прямою не можна було їхати, бо всіх розстрілювали, тож ми їхали обхідними лісовими стежками… Спочатку відвезли дівчину до батьків у Нетішин. Відремонтували свою машину: була без скла, бо воно повилітало від авіадура. Слава Богу виїхали. Хлопці одразу пішли у військкомат, бо знають, що треба йти захищати свою Батьківщину. Я пішла працювати у лікарню молодшою медсестрою у операційну… Зі мною допомагати доглядати за старенькою мамою залишився молодший син, – ділиться сумними спогадами Лідія Анатоліївна.
Мамо, все ОК
– У Берегові син навчався у загальноосвітній школі №1, потім у гімназії. Був розумним, старанним, веселим та спортивним. Ходив на греко-римську боротьбу до Ігоря Карімовича. У 2016-му на «Берег Фесті» Сергій був найсильнішою людиною Берегова з армреслінгу. «Качався» у спортзалі. Мав дуже багато друзів. На фронті був командиром взводу, незадовго до загибелі отримав звання капітана і мав стати ротним. Служили з ним дуже хороші хлопці. Звісно, що мобілізували різних спеціальностей, тож Сергій їх навчав. Вони дуже багато територій розмінували. Знаходили чимало покинутих снарядів російської армії і везли їх «на передок» під Бахмут. Там хлопці дуже раділи поповненню і називали їх «наш ленд-ліз», – розказує заплакана мати. – Щоранку Сергій присилав мені СМС «Мамо, все ок», а я йому відписувала: «Слава Богу». Я мала нічне чергування, була операція. Того ранку я прочитала повідомлення від синочка і вирішила, що відпишу йому, коли поприбираю. Відписала і дивлюся, а він повідомлення не переглянув. Я нічого страшного не передчувала. Завжди була впевнена, що все з моїм синочком буде добре. А тут приходить до мене на роботу чоловік сам не свій. Подумала, що з мамою біда, бо вона у нас слабка і хвора… А він каже: «Біда! Сина нашого нема!». Він не помітив розтяжку і підірвався разом з побратимом. Хлопці, котрі були з ними, повідомили в частину, а вже звідти колеги чоловіка написали йому у месенджер співчуття. Згодом ми отримали офіційну похоронку…
Війна не тільки забрала від пані Лідії первістка-синочка, а й відсіяла чимало рідні з росії. Її батько 4 роки служив на флоті у Сєвєроморську, звідти і привіз собі дружину. Тож двоюрідні сестри Лідії Анатоліївни весь час спілкувалися з нею вайбером. Ще у 2014-му жінка, у котрої на фронті опинилися одразу чоловік і син, дуже хвилювалася… Свої переживання і болі виливала на папір римованими рядками. Відсилала їх родичам. Ті не вірили, мовляв ми українці самі себе бомблять… Таку ж політику зомбована рідня з ворожого боку веде і до тепер, коли кровопролитна війна забрала життя Сергія. Тут пані Лідія не витримала… Аби зайве не сваритися і не нервувати, всіх заблокувала… Такі ніколи не прозріють… А вона ж, витираючи сльози зі змарнілого горем обличчя, поправляє чорну хустину і пише вірші… про війну… Біль через втрату сина не загоїться ніколи…
Україна втрачає на цій війні своїх найкращих синів. Цього виродкам з болота ми ніколи не пробачимо!
Світла пам’ять про героя Сергія Куця назавжди житиме не тільки в серцях батьків та брата, а й побратимів, друзів та знайомих. Кажете: герої не вмирають? Помирають, але одразу стають ангелами миру, який обов’язково скоро настане!
Вільній Україні бути! Слава Героям!
Наталія КОБАЛЬ
Світлої вічної пам’яті героя українського народу Куця Сергія Сергійовича присвячується…
Відійшла у засвіти людина.
Років мав лише тридцять чотири,
Але для батьків завжди він є дитина
Та, яку Сергієм звали, сином.
Плаче у журбі уся родина,
То – гірка утрата назавжди.
Просльозилась й Ненька-Україна:
Він її собою захистив.
Ти віддав життя за перемогу
І заради миру на землі,
Щоб Вкраїна вільна стала знову
Й зло аби пропало у імлі.
З вдячністю ми стали на коліна
Щоб останню шану віддати.
Ти прийняв на себе вражу міну,
Аби побратимів спасти
І від нас погибель відвести…
Ігор ПАВЛЕНКО, сусід, колишній військовий
* * *
Журавлик
Журавлик в небі пролітає
На землю рідну поглядає
І бачить він своє гніздо
На жаль, зруйноване воно.
Курличе, круженя над ним
Він прилетів з чужих країн
В свою квітучую країну
Ім’я якої – Україна.
Та хто наважився на злочин?!
Руйнують нам і дні, і ночі.
Усе палає, все горить
Земля від вибухів тремтить.
Та це прийшли до нас кати,
Так звані «старшії брати».
Все нищать, палять, убивають
Брехню несуть, що нас спасають..
Р.S. За злочин цей, вам кара Божа!
Молитва вже вам не поможе!
Ви всі несете на собі
Кривавий гріх цій війни.
Лідія КУЦЬ
