Уже більше року в останню суботу місяця на центральній площі Виноградова збираються рідні полонених та зниклих безвісти воїнів Збройних сил України з мирними акціями. Цього разу вони зібралися першого серпня на особливу подію: відкриття Алеї Надії. Ініціаторкою була Алла Кротюк, мама військовополоненого. Її ініціативу підтримали заступник міського голови Виноградівської тергромади Василь Тесличко, депутат міскради, координатор Руху підтримки Закарпатських військових – Виноградів Михайло Роман та керівниця відділу містобудування та архітектури Виноградівської міськради Маргарита Тегзе. Міська рада виділила кошти та надала місце для встановлення Алеї Надії. Саму конструкцію зварював Руслан Декет.
Наразі на Алеї Надії розміщено 74 фотографії наших Героїв — тих, хто перебуває у ворожому полоні або вважається безвісти зниклим. Це захисники з території колишнього Виноградівського району. Проте її доповнюватимуть і надалі.
— Алея Надії «народилася» з материнського болю. Я — мама військовополоненого Олександра Кротюка. Мій син служив у Криворізькому батальйоні «Арей». 23 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання в Курській області він зник безвісти. Це був день, коли моє життя розділилося на «до» і «після». Майже місяць ми жили в повній невідомості. Кожен телефонний дзвінок, кожне повідомлення, кожен новий день починався і закінчувався однією молитвою: «Господи, нехай він буде живий». Через місяць ми знайшли сина на одному з телеграм-каналів. Це були кадри з ворожого полону. Я не можу передати словами, що відчуває мама в той момент. Серце розривалося між болем і полегшенням. Він був живий… Але в полоні. Пізніше окупанти незаконно засудили мого сина до 15 років ув’язнення. Вони можуть винести будь-який вирок, але ніколи не зламають дух українського воїна. Ми знаємо, що наші Герої обов’язково повернуться додому. Поки я щодня борюся за повернення сина, мій чоловік Сергій, його батько, з перших днів повномасштабної війни і до сьогодні захищає Україну зі зброєю в руках. У нашій родині війна не закінчується ні вдень, ні вночі. — розповідає Алла Миколаївна. — У березні 2025 року я зрозуміла, що більше не можу мовчки чекати. Так народилася перша мирна акція на підтримку родин військовополонених і безвісти зниклих у Виноградові. Ми вийшли, щоб сказати всій країні: наші рідні не повинні бути забутими. Вони не цифри у зведеннях. Вони — чиїсь сини, доньки, чоловіки, дружини, батьки… Саме тоді в моєму серці народилася ще одна мрія — створити місце, яке щодня нагадуватиме людям про тих, кого ми чекаємо. Так з’явилася ідея «Алеї Надії». Я звернулася до Виноградівської міської ради. І знайшла людей, які не залишилися байдужими. Щиро вдячна Василю Тесличку, Маргариті Тегзе та Михайлу Роману за підтримку і допомогу в реалізації цієї ідеї. Міська рада виділила кошти, а Руслан Декет втілив конструкцію в життя. 1 серпня 2026 року моя мрія стала реальністю.
— Для когось це просто фотографії. Для мене — це 74 родини, які щоранку прокидаються з надією і щовечора лягають спати з молитвою. 74 матері, які не перестають чекати. 74 батьки, дружини, чоловіки, діти, брати й сестри, які живуть одним бажанням — обійняти своїх рідних. Алея Надії — це не місце скорботи, місце віри, місце боротьби. Місце, де кожна світлина ніби промовляє: «Я живий. Не припиняйте мене чекати», — продовжує свою розповідь пані Аллі. — Ми розуміємо, що Алея буде змінюватися і доповнюватися. На жаль, війна ще триває, і рідні інших військових також захочуть, щоб фотографії їхніх близьких були тут. Бо кожен український захисник заслуговує на те, щоб його пам’ятали, щоб за нього боролися і щоб його чекали. Я родом із Хмельницької області, але вже понад десять років Виноградів став моїм домом. Саме тут я зустріла людей, які допомогли втілити в життя проєкт, що народився не з бажання щось побудувати, а з материнського болю. Я дуже хочу, щоб настав день, коли Алея Надії спорожніє. Не тому, що ми забудемо про наших Героїв. А тому, що кожен, чиє фото сьогодні знаходиться на Алеї, повернеться додому живим. Я вірю в це всім серцем. Бо поки живе надія — живе Україна.
У Антоніни Ковач на Алеї фотографія брата, котрий вважається зниклим безвісти. Для їх родини — це біль, надія і віра в те, що їх герой повернеться додому живим.
— Мій брат Сергій Потокі Сергій народився 1993 року у місті Виноградів. Навчався у Виноградівській загальноосвітній школі №1 у футбольному класі. Після закінчення 9 класу вступає до професійно-технічного училища, де здобуває робітничу професію. Сергій — людина з великим і добрим серцем. Він завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував, ніколи не залишався осторонь чужої біди. Його поважають і люблять усі, хто його знає. Завжди був душею компанії, умів підтримати, розвеселити та подарувати гарний настрій. Сергій захоплювався футболом. Дуже любив проводити час із друзями та рідними, особливо із сім`єю. Найбільшим скарбом у його житті є діти — 10-тирічна донька Каріна та 4-річний син Максим, яких він безмежно любив і заради яких мріяв про мирне майбутнє, — розповідає пані Тоня. — У червні 2022 року Сергія призвали на військову службу. Спочатку служив у 51-му батальйоні саперно-інженерних військ, виконував обов’язки сапера+водія. Брав участь у виконанні бойових завдань на різних напрямках, зокрема у Бучі, Бахмуті та Куп’янську. Побратими знають його за позивним «Шрек». Згодом Сергія перевели до 93-ї окремої механізованої бригади, де він продовжує службу у піхоті. 17 березня 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Бахмут, Сергій вийшов на бойову позицію та не повернувся. З 19 березня він вважається зниклим безвісти за особливих обставин. Та попри все, я, мама, дружина і діти віримо в його повернення додому, молимось і дуже чекаємо.
Це лише дві історії, дві долі герої і біль рідних, котрі люблять і чекають… Алея Надії – це не просто світлини. Це – віра в те, що їх почують: полонених обміняють, зниклих безвісти знайдуть. Віримо разом з рідними і молимось за їх повернення та мир в Україні!
