icon clock19.04.2023
icon eye102
Війна Герої Фото

ОДИН ПРОТИ ВСІХ або ЯК ВОЛОДИМИР СІМЕЙКО ЛУГАНЩИНУ УКРАЇНІЗУВАВ

Володимиру Сімейку 19 квітня виповниться 70 років. Чоловік здолав нелегкий шлях через всю Україну, рятуючись від руських окупантів. Саме з Королівської Дубовинки родом його дружина Аня. У її оселі наразі і проживають. Він завітав у редакцію, аби розказати про своє життя у русифікованій Луганщині. І неспроста: наш співрозмовник перший підняв синьо-жовтий прапор на Сході України у рідній Кремінній.


– Народився я в селі Нова Астрахань Кременецького району Луганської області. Виріс в україномовному селі. У нашій області чимало україномовних районів, де українці колонізували і розорали землі. Бо ж саме українці – працелюбні люди, сіячі, а от москалі – збирачі, які не люблять трудитися. Працював я у Кремінній у санаторії «Озерний» спочатку культорганізатором, потім завклубом. Певний час був директором музею. У санаторії я перший на Сході України організував бюро подорожей – проводив екскурсії з відпочиваючими у Свято-Успенську Святогірську лавру (Донецька область), у музей «Молода гвардія» міста Краснодон. Я перший у Кремінній, та й взагалі на Донбасі почепив прапор України, вперше вручив українську символіку німецькій делегації – металевий тризуб-значок. А приїхали вони до нас тому, що там були німецькі колонії, та й під час перепису населення декілька людей назвалися німцями. То був з мого боку сміливий вчинок, бо в радянському союзі німці вважалися ворогами. Мене ж після того вчинку викликали у КГБ на виховну бесіду за «антисовецьку пропаганду». Там працював мій друг і тому мені вдалося уникнути суду. А батьки мої були дуже перелякані, казали: «Тебе відправлять у Сибір, на Колиму!». А потім 24 травня 1991 року на свято української мови я приніс прапор Україні на стадіон «Динамо» (зараз «Олімп»). Там нас зустріли міліціанти і секретар райкому партії. Міліціант зупинив мене і запитав: «Що то таке?». Я відповів: «Український прапор. Вічні символи України – безхмарне небо, золотаве колосся хлібів. Генетичний код нації, котрий відображає її спосіб життя. Під цим прапором працює голова УРСР Леонід Кравчук». Ще у 1990-му я вислав 50 рублів на пам’ятник Степану Бандері, який встановлювали у Калуському районі на Івано-Франківщині. Я перший у Луганську пройшовся зі стягом, за мною урочистою ходою йшли православні священики до меморіалу жертв голодомору. Згодом мене запросили в Українську республіканську партію (керівник Левко Лук’яненко), – розказує Володимир Олексійович.
– Я працював у санаторії, коли сюди приїхала відпочивати красива жінка із Закарпаття. Вона ходила і уважно розглядала все довкола, а я подумав, що то якийсь чиновник відправив дружину відпочивати. Познайомились і почали зустрічатися. Потім я запросив її додому в гості. А коли вона поїхала – приїхав у Королево свататися. Жили ми в мене на Луганщині доки не почалася повномасштабна війна. Бо у 2014-му довкола нашого міста стояли блокпости і ворог не зайшов у Кремінну. Хоча декілька прильотів було з мінометів. Тоді мене в лісі (ходив по хмиз) російські військові обстріляли з рушниці. Я одразу приліг на землю, тому і вцілів. А от після пережитого стресу маю проблеми зі здоров’ям. – розповідає пан Володимир. – Торік у березні ми подружилися із хлопцями з армійської розвідки України, котрі слідкували за установками «Град». Я здавав їм інформацію щодо руху і місць перебування ворогів. Вони казали, що доки тут дислокуються – не допустять просування ворога. Та коли вони поїхали, ми зрозуміли, що час збиратися. Та ще й наш голова облдержадміністрації у виступі по телебаченню сказав, що треба виїжджати. Їхали з-під обстрілів, нашвидкуруч зібрали те, що могли понести у руках. Вранці їхав автобус до Слов’янська, звідти потягом поїхали до Львова, відтак – у Закарпаття. Коли їхали потягом, у Харківській області йшли важкі бої за Ізюм. На межі Житомирської і Хмельницької областей проїжджали біля позицій москалів. Нам про це розповідали, бо ми нічого не бачили, адже вікна у потягу були зашторені і світло не включали задля нашої безпеки. Людей було дуже багато. У вагонах лежали на підлозі. У купе замість 4 чоловік було 8.


– Зараз у моєму будинку живе російське ФСБ. У нашому місті йдуть бої, щодня обстріли. Вже зруйновані пошта, ліцей, готель, спорткомплекс «Олімп», Укртелеком. Міську раду замінував колишній мер, почувши про окупацію. Туди зайшли вороги і підірвалися. Я спілкувався із сусідом. Каже, що кадирівці вибивають у будинках вікна та двері і виносять усе: пральні машинки, холодильники, морозильні камери… Загалом на Луганщині багато кадирівці. Вони йдуть заді російських військових. Коли ті хочуть тікати з поля бою – стріляють їм у спини наповал. 80 % із тих місцевих, хто не виїхав, це – зрадники, котрі за «русский мир». Тож радий, що ми виїхали. Бо за мою проукраїнську позицію і за значну частину українських книг вдома (до речі, в мене найбільша бібліотека у Кремінній) мене б уже точно розстріляли москалі…
Володимир Сімейко каже, там, у рідній Луганщині, він був наче білою вороною і понад 30 років жив у напрузі. Тепер, у мирному Закарпатті чоловік пише книжку про те, як українізував русифікований регіон. Він знаходить час і на пізнання Срібної Землі, де не тільки знайшов свою другу половинку, про котру каже: «Моя жона дуже смачно готує їжу». Вірить у перемогу у мирне життя процвітаючої України без русні.
Наталія КОБАЛЬ