Командир гармати Іван Клювак з Олешника став на захист Батьківщини
ще у 2015-му році. Батько чотирьох дітей, на той час неповнолітніх, міг уникнути мобілізації. Та коли йому принесли повістку, навіть не думав відкосити від служби. Чоловік вважає своїм святим обов’язком боротися за мир і цілісність України задля світлого майбутнього дітей.
Зараз Іван з позивним Факир, що означає – фокусник (отримав його ще у
2015-у через влучний постріл з гармати) вдома на реабілітації після осколкового поранення в руку. Після перев’язки у райлікарні, головний сержант завітав у редакцію і розказав про військову службу, провів паралель між АТО та повномасштабною війною…
– Закінчивши школу у рідному селі, проходив строкову військову службу у Національній гвардії України в Автономній республіці Крим. Відтак їздив на заробітки за кордон. 29 січня 2015 року мене мобілізували у Львівську 80-у десантно-штурмову бригаду. Служив у
Луганську. Демобілізували 2016 року. Тепер мене знову мобілізували 1 березня. На цей раз у нашу Виноградівську 128-му гірсько-штурмову бригаду. Тут зі мною служать хлопці з Берегівського, Хустського та Ужгородського районів. У нас дуже хороші командир батареї Олександр Йосипович Калинський та старший офіцер батареї Микола Вікторович Нофенко. Молоді хлопці, які відповідально і з повагою ставляться до кожного солдата, завжди з нами на бойовій позиції. У перший день знайомства поводилися дружно, на рівні з усіма і лише вранці під час строю представилися як командири. Обоє вони на багато років молодші від своїх підлеглих, але їх поважають всі, – розповідає Іван Факир. – Служили ми спочатку в Запорізькій області. 29 серпня під час наступу переїхали в Херсонську область. Дійшли майже до Каховки. Там у селі Червоне 12 жовтня я отримав осколкове поранення. До речі, напередодні мав тижневу відпустку за сімейними обставинами. У вівторок повернувся з дому, а вже у четвер був поранений. Тоді над нами літали різні снаряди з усіх сторін: гради, вертоліти, піхоту навіть фосфором крили. А от по нашому автомобілю з боєприпасами влучили з танка. Найважчі поранення отримав Міша з Кушниці, котрий сидів
у автомобілі. Його викинуло ударною хвилею і наскрізь зрешетило осколками в області сідниць. Відтягнув його від палаючої автівки Михайло Ліхтей з Боржавського, котрого, до слова, також поранило в плече. Далі я трохи відтяг і лежав коло нього, доки зривалися снаряди на нашому автомобілі. Тоді під’їхав комбат Олександр Калинський з медиком. Разом ми віднесли важкопораненого побратима в машину. Спочатку нас відвезли у селище Нововоронцовка, де надали першу медичну допомогу, звідти швидкою відвезли у Кривий Ріг, де прооперували і на шостий день виписали і відправили додому на реабілітацію. А от Міша переніс вже кілька операцій і до повного одужання ще довга і важка дорога…
– Те, що тепер відбувається – далеко не АТО: набагато запекліші бої і більше руїн… Якщо тоді стрілянина була 1-2 рази на тиждень. Тепер бої тривають цілодобово. Спали в бліндажах, а під час швидкого пересування – просто неба в посадках або ж, при можливості, розкладали палатки. Якщо літали ворожі безпілотники – менше руху, щоб не засікли позиції. Із
харчуванням проблем не було: у дивізіоні готували їжу і розвозили на бойові позиції. Багато нам допомогли волонтери Михайло Роман, Людвіг Манфреді, Едуард Купець, – розповідає Іван Іванович. – У мене в підпорядкуванні, як командира гармати, ніколи не було більше ніж 7 чоловік, бо вважаю, що чим більше народу, тим гірше – заважають один одному. Хоч загалом має бути 10, а в мене зазвичай по 5-7. Головне, щоб вони добре знали свою справу і чітко виконували завдання. Важливу роль відіграє і фізичний стан. Воїни мають мати добре здоров’я. Тому дуже прикро, коли медкомісія «відправляє» на війну хворих чоловіків. Соромно і за тих, хто «косить» від служби. Розумію, що бояться. Страх – це нормально. Ми теж боїмося, але беремо в руки зброю і йдемо в бій. Прикро бачити, скільки багато по місту ходить молодих здорових чоловіків-переселенців. У той час коли ми боронимо їх дім, вони тут собі спокійно живуть, відпочивають. Виникає питання: куди дивляться правоохоронні органи? А щодо русні, вважаю, що жаліти ворога не треба. Вони мають відповісти за всі ті звірства, які вчиняють з нашими дітьми. Вони мають відчути на собі біль маленьких безневинно-закатованих діточок. Те, що ми беремо руських солдатів у полон і добре до них ставимося, лише тому, аби обміняти їх на наших захисників і захисниць.
Згадуючи сумні історичні події сьогодення, на завершення нашої розмови Іван Клювак зазначив: «Скоро обов’язково будемо говорити про хороше. Адже ми виженемо ворога з нашої землі і відбудуємо руїни! Щодня близимось до перемоги!»
Наталія КОБАЛЬ
