Наша Дубовинка здавна славилась лісами, де мешкало багато диких звірів. Тут було стільки грибів, що хоч косою коси. Але мала ця земля таємницю, яку навіть дітлахи нікому не розповідали, – унікальну глину (до слова, її поклади й нині є у досить великих розмірах). Кажуть, ніби вона лікувальна: якщо наносити її на тіло, то шкіра молодіє.
Та сельчани здавна використовували місцеву глину для інших цілей – виготовляли глиняний посуд, зокрема, горщики, друшляки, миски, глечики для зберігання води, а також молока ( до слова, воно досить довго зберігалося в них свіжим).
Гончарним ремеслом у селі займалася чи не кожна родина. Одні цю глинуло добували, інші місили ногами, щоб довести її до необхідної консистенції, перетворюючи з стану платисліна до рівня вершкового масла. Тож доводилося її цілий день топтати. Хоч робота ця була не з легких, до неї часто залучали й дітей. Тільки потім глина потрапляла до рук гончарів, які виготовляли з неї різноманітні вироби. З-під гончарного круга виходив не лише посуд, а й сувеніри, іграшки тощо. А ще треба було йти до лісу на хворост для печі, в якій ці витвори обпікалися. Уміли наші майстри й фарбу виготовляти за своїм секретним рецептом, яка довго трималася, майже не вицвітала з роками.
Користувалися вироби на той час великим попитом. Їх продавали не лише на базарах нашого краю, а й навіть по Львівщині розвозили. Посуд вантажили на підводи, запряжені волами чи коровами, і так возили скрізь по базарах, перебуваючи тижнями в дорозі. Товар збували за гроші або міняли на продукти та одяг. Потім поверталися, забирали нову партію виробів і знову рушали в дорогу.
Гончарне ремесло в селі передавалося із покоління в покоління, для багатьох навіть було сімейною справою. Добре знають і поважають в Дубовинці такі родини, як Малета, Палкуць, Ухач, Роспопа та сім’я Полянських, які свого часу радували нас своїми чудовими виробами.
Але потім з’явилися фабрики, які відтіснили дрібних майстрів. Тай глиняний посуд стали заміняти металевий, скляний та порцеляновий. Його хіба що купували як сувенір чи елемент декору. У радгоспі-заводі ім. Шевченка відкрили навіть цех по виготовленню сувенірної продукції, який користувався попитом не лише в країні, а й за кордоном. Коли ж радгосп розпався, ця справа теж пішла в небуття. Минали ще роки і гончарні секрети стали потроху забуватися, бо багато тих, хто їх знав, покинули наш світ навіки. І сьогодні, на жаль, вони дійсно вже стали таємницею. Дуже хочеться, щоб відновилося забуте ремесло Дубовинки, адже запаси унікальної глини не вичерпалися. Крім того, завдяки її лікувальним властивостям змогли б оздоровлюватися чимало наших краян.
Іван КОЗАК, наш громадський кореспондент
