Війна – це величезне лихо, яке завжди несе смерть, каліцтва, вдягає у жалобу тисячі сердець. Сорок років тому почалася десятилітня війна в Афганістані, з якої прилітали «чорні тюльпани» зі скорботним вантажем у цинкових трунах. Від цього матері втрачали розум, а батьки миттєво сивіли і старіли на десятки літ. Минають дні, спливає вже 30 років, відколи останній солдат покинув землю Афганістану, але відгомін тієї страшної війни не змовкає в душі, не заліковується у серці…
Серед тих, хто пройшов через горнило афганської війни, був і наш земляк – уродженець Оноку Юрій Тупиця. На перший погляд – це звичайний чоловік: щирий, привітний, роботящий, хороший сім’янин, але має він одну особливість – крізь веселу вдачу в його очах часто можна побачити глибоку задуму, що омивається скупою сльозою дорослого чоловіка. Про ті страшні часи «афганцю» нагадує єдина фотографія, обвішана нагородами, які береже, як реліквію і спогад про роки молодості та пройдені бойові шляхи.
Юрій Михайлович народився 29 травня 1964 року. Після закінчення школи кілька місяців попрацював на цегельному заводі у Виноградові. Восени 1982 року отримав повістку до лав радянської армії. Хоча наказу міністра про призов ще не було, але вже за п’ять днів разом із іншими хлопцями мав прибути до військкомату. Через два тижні вони опиняються в Термезі (Узбекистан), що знаходиться за три кілометри від афганського кордону. Тут вояки проходили трьохмісячну підготовку на учбовому полігоні. Набутий у середній школі фах водія визначив його долю і в армії. Юрій потрапив до автобату, де пройшов спеціальні курси підвищення майстерності. Пригадує, вони з побратимами ще навіть присяги не склали, а їм вже видали зброю з бойовими патронами. Тобто, були у повній боєготовності, щоб у будь-яку хвилину відправитися на війну.
«Але, як кажуть, світ не без добрих людей. З’ясувалося, що начальником штабу був наш земляк із Ужгорода, завдяки котрому всіх закарпатців відправили до Ашхабаду (Таджикистан) у роту учбових машин. Мене призначають водієм-інструктором на військовий «Урал». Служба тут протікала спокійно, без казусів і проблем», – розповідає Юрій Михайлович.
Та не минуло й року, як у повній бойовій амуніції вояків відправляють спочатку потягом до Ашхабаду, а звідти літаком АН-12 до Кабулу. Після розподілу Юрій Тупиця потрапляє до Шинданду в роту матеріального забезпечення піхотного полку, взвод паливно-мастильних матеріалів (так звані «наливники»). Ризикувати життям доводилося постійно. Два рази на тиждень із Шинданда в Туругунди (останнє афганське поселення на кордоні з Союзом) або в Кушку (Туркменістан) «наливники» їздили за пальним та мастилом для забезпечення піхотного полку. Можна сказати, жили в автівках, звикаючи до непростого клімату та особливих умов несення служби. Частенько доводилося «ходити на караван», де в бойових умовах заправляли танки і БМПшки. Був у них, навіть, курйозний момент, коли, мотаючись пустинею, наша колона заїхала вглиб на територію Ірану аж на понад 15 км. Але, дякувати Богу і везінню, тоді все обійшлося, бо наслідки могли бути для військових плачевними.
За час служби його колона всього 4-5 разів потрапляли під обстріл. Хоч доводилося і «долини смерті» проходити, і ущелини, де каменепадом могло живцем засипати, адже шлях, який долали, мав протяжність до 800 км. Чоловік впевнено каже, що їм таланило завдяки досвідченому прапорщику на прізвище Атаман, котрий уміло керував рухом колони, бо добре знав звички «душманів».
Юрій Тупиця зізнається, що на афганській війні йому не було страшно. Можливо, через виховання в тодішніх юнаках патріотичного духу, який закладався змалечку. Адже служити у війську для хлопців завжди було почесно і престижно. Та й приклад батька, який завжди був авторитетом для нього, не дозволяв хлопцю давати слабинку. Одне було завжди важко, що листи з дому довго йшли. А ще молодим воякам було боляче втрачати на війні своїх побратимів, особливо тоді, коли до «дембеля» залишаються лічені дні. Але, на жаль, війна нікого не щадить.
Страшно чоловікові стало, за його словами, останні 20 років, бо жодного дня немає, щоб не згадував Афган, пропускаючи цей біль через свою душу. Хоча серйозних тілесних ушкоджень Юрій Михайлович не зазнав, та все ж війна залишила свій кривавий слід рубцем на його серці, що, звичайно, частенько позначається на здоров’ї.
Звичайно, для своїх односельчан воїн-афганець був справжнім героєм. А він по-справжньому радів, що нарешті повернувся додому, де тиша і спокій. Та не так вже й легко йому було адаптуватися на мирній землі – і роботи підходящої не було, і оточуючі не завжди розуміли. Допомогло кохання до чудової дівчини, з якою через певний час Юрій одружився. Його друга половинка Марина Михайлівна, за фахом медик, стала справжнім ангелом-охоронцем та надійною подругою для свого чоловіка. Завдяки їй, а також книжкам, які обожнював читати, він вчився жити без війни. Працював у сільгосптехніці, пробував себе в інших місцях. Після 90-х їздив на заробітки, переважно на будівництво, а потім і за кордоном потрудився. Адже чоловік без діла сидіти не хотів, бо треба було родину забезпечувати.
«З дружиною ми народили двох хороших синів і вже маємо прекрасних онуків – Юрка, Андрійка та Матвійчика. Саме родина допомогла мені відволіктися від нервових зривів та важких спогадів, які й донині напливають мимохіть. Зараз я радію кожному дню свого життя, яке незабаром увінчається 55-літнім ювілеєм. Але жодного разу не пожалкував, що моя доля склалася саме так. Як писав мій улюблений автор Омар Хайям, «після скоєного, переосмисли все і почни життя спочатку». Так я і вчинив, слідуючи цій мудрій пораді. Але кожного року, в річницю виведення військ з Афганістану, ми зустрічаємося з бойовими побратимами біля пам’ятного знаку, щоб вшанувати тих, кого немає серед нас, пригадати наші бойові шляхи і, звичайно, поділитися своїми нинішніми життєвими здобутками», – підсумував Юрій Тупиця.
Любов ТОКАЧ
