– Юним хлопцем я пішов на війну в серпні 1941-го. Це було моє рішення. Батьки плакали, коли дізналися, але нічого вдіяти вже не могли. Нас, таких, як я, добровольців, котрі «додали» собі роки до віку, аби потрапити на фронт, було 105 юнаків із Бердянська. А з війни повернулися тільки п’ятеро, решта загинули. У 1945 році в одній із військових газет була надрукована стаття, в якій повідомлялася сумна статистика: з-поміж кожної тисячі солдат, народжених у 1920-х роках, серед живих залишилося тільки 30 чоловік. Така вона, скорботна правда Другої світової, – так розпочав свою гірку розповідь ветеран Михайло Андрійович Шарій із Виноградова.
Війна й досі відлунює йому болем – переніс два поранення і 5 контузій. Неймовірно важкими для нього були 1941-42 роки. Служив тоді сапером, тож працював і в тріскучі морози, і в проливні дощі. Зими 41-42 років були надзвичайно морозні, а обмундирування слабким – нестерпний холод пронизував аж до кісток. Вони, сапери, то колючу проволку встановлювали, то міни. Мало того, що саперна робота була важка та небезпечна, а ще й пальці скоцюрблені від морозу. І ноги, і руки були обморожені, а ліків ніяких не було. Тож один старенький народний цілитель із Луганщини (там тоді виконував бойові завдання їх підрозділ) порадив хлопцям прикладати до обморожень компрес із сечі. Тиждень такого «лікування» – і це врятувало Михайла Шарія та його фронтових побратимів – цілими залишилися і руки, і ноги.
Влітку 1941-го вдень оборонялися, а вночі відступали. Луганську і Ростовську області, а далі Кубань кілометр за кілометром пройшли пішки. В листопаді дійшли аж до кавказьких гір. Вдень лили дощі, а вночі все довкола, в тому числі мокре обмундирування, сковував мороз. Тоді, бувало, одні в обороні стояли, а інші по черзі грілися біля вогнища. Долали за добу, бувало, й по 30 км. Знову і знову до знемоги важка робота: то рили окопи, то встановлювали міни, то ставали в оборону. Внаслідок ворожих обстрілів гинули та зазнавали поранень бойові товариші. Одного з них винесли з поля бою, неймовірно важко (адже кругом ліс, кавказькі гори) донесли до місця, де йому, важко пораненому, могли надати медичну допомогу, а він через годину помер. Затим потрапили в оточення. І знову – голод, холод і ворожі обстріли…
Після повернення з госпіталю, де лікував поранення, служив у повітряно-десантній дивізії, відтак у протитанковій артилерії. Через підточене війною здоров’я (в тому числі два важкі поранення, 5 контузій, малярія), при своєму високому зрості Михайло Шарій важив тоді 52 кілограми – одні кістки та шкіра. Одного разу, коли батько провідав сина в госпіталі, то не впізнав його, а коли Михайло озвався до нього: «Тату, це я», він впав на коліна і вражений його жахливим виглядом, заплакав: «Синку, що з тобою зробила війна!».
… Спогад за спогадом нанизувалася болюча розповідь про нелегкі фронтові дороги. На диво світла і цупка пам’ять 95-річного ветерана просто вражає. Нині про ту війну, котру фронтовими дорогами пройшов аж до Дня Перемоги, який зустрів у Німеччині, старається не згадувати – надто важко даються ті болючі спогади, не зникають у небуття, а самі рояться і піднімаються аж десь зі споду зболеної душі. Вочевидь, за все, що пережив, за кожну тернисту фронтову дорогу Господь винагородив його – дарував йому довголіття. Про життєпис ветерана, його фронтові стежки та трудову діяльність можна було б написати не тільки газетну статтю, але й створити книгу, помережану спогадами. Разом із дружиною Ніною Іванівною йдуть по життю вже 64 роки, пишаються дітьми і внуками. А тим воїнам, які воюють зараз на Сході, ветеран бажає, аби вони здоровими, цілими і неушкодженими повернулися додому. І понад усе мріє, щоб в Україні знову запанував мир. Бо справжню його ціну він достеменно знає.
Ганна КОБАЛЬ
