Легенда київського «Динамо» Василь Рац народився 25 березня 1961 у Фанчикові. Його кар’єрний ріст та професіоналізм на футбольній арені в одних викликає захоплення, а в інших – подив: як простий сільський хлопчина зміг стати одним із найкращих півзахисників «Динамо» (Київ) та збірної СРСР, Заслуженим майстром спорту СРСР з футболу? Василь Карлович – чемпіон Радянського Союзу, володар Кубка СРСР, чемпіон Угорщини, володар Кубка кубків, віце-чемпіон Європи, учасник чемпіонатів світу. Має і державні нагороди: орден «За заслуги» III ступеня у розвитку і популяризації вітчизняного футболу, піднесення міжнародного спортивного престижу України та з нагоди 30-річчя перемоги у фінальному матчі Кубка володарів кубків УЄФА, здобутої під керівництвом головного тренера футбольного клубу «Динамо» (Київ), Героя України Валерія Лобановського.
Незважаючи на свої неймовірні досягнення та шалений успіх, Василь Карлович залишається простою, щирою та привітною людиною, яку люблять і поважають. Спілкуючись з ним, на думку спадає проста життєва істина: «Стався до людей так, як хочеш, аби вони ставились до тебе».
– Як і більшість хлопчаків, Ви, певне любили футбол з дитинства?
– Футбольне поле у нас знаходиться якраз біля школи і я через нього щодня ходив на уроки, по закінченні яких до пізнього вечора ми з хлопцями грали у футбол. Під час навчання у п’ятому класі відвідував заняття у Виноградівській ДЮСШ, де тренером був Павло Пребуш. Якщо до того гра у футбол була дитячим захопленням, то з тренером вже почалася серйозна гра із змаганнями. Згодом грав у складі збірної Закарпатської області. Часто представляв школу на районних змаганнях з різних видів спорту – баскетболу, волейболу, метання ядра, стрибків у висоту та футбол завжди був на першому місці. Батьки довіряли мені і підтримували у всьому. Так, після закінчення 8-го класу батько намагався скерувати мене в училище чи технікум здобути виробничу професію. Та Бог завжди дає людині можливість проявити себе, свій талант. Я відчував, що професія слюсаря чи електрика – це не моє. Батько виписував багато газет, але я ніколи їх не читав, ба, навіть не звертав на них увагу. А тоді, коли вирішувалася моя подальша доля, випадково чи через Боже провидіння, на столі стояла купа періодики і мій зір зупинився на оголошенні однієї з газет: «Проводиться набір у Львівську спортивну школу-інтернат…». Я показав батькові і кажу: «А може сюди йти вчитися», він відповів, що краще нам порадитися з тренером. І вже через кілька тижнів, коли почався набір, ми з тренером поїхали у Львів. Я був маленький, худенький і думав, що важко буде пройти, адже із 60 юнаків мали вибрати лише двох. На велике здивування мені, простому сільському хлопчині, який розмовляв угорською мовою і тільки трохи – українською, пощастило. Спочатку було важко, щодня на вихідні приїжджав додому. Дідусь, котрий жив з нами, дуже мене любив і хвилювався: «Як ти сам, дитино, будеш у світі. Ти ж там пропадеш». Хоч мені тоді було всього-на-всього 14 років, я йому відповів: «Дідусю, я не пропаду. Обіцяю, що докладу максимум зусиль, аби через кілька років Ти побачив мене по телевізору». Свою обіцянку я виконав.
– А як Ви потрапили в «Динамо» (Київ)? На той час це була одна із кращих футбольних команд країни.
– У 1979 році у складі ФК «Карпати» ми грали в Ужгороді за кубок СССР з «Динамо» (Київ). Я тоді й подумати не міг, що граю проти своєї команди. Та цьому передував непростий шлях. Відразу після закінчення спортшколи, в Ужгороді проходили обласні змагання чемпіонату України. Ми з батьком були там глядачами. Тренер «Говерли» Іштван Шандор запросив мене до них в команду. Але мій тренер у Львові Валентин Бурейко сказав, що за мною дивляться «Карпати» (Львів). У ті часи це була дуже сильна футбольна команда і я був безмежно щасливий, що вони підписали зі мною контракт. Та через два роки мене запросили у «Локомотив» (Вінниця). Я вже навчався в інституті фізкультури. Та коли мене запросили грати за «Металург» мій тренер Іван Терлецькій сказав: «Це не твоя команда». А після того, як мене запросили в «Динамо» (Київ), Іван Іванович констатував: «Це вже твоя команда». І дійсно, саме тут був мій найкращий футбольний період, я грав майже 10 років, була невелика перерва, коли виступав за «Еспаньйол» (Барселона). Так, в «Динамо» був лівим напівзахисником і деколи – лівим захисником. Останні роки грав у «Ференцварош» (Будапешт).
– Василю Карловичу, в інтерв’ю з футболістами традиційно питати про кількість забитих голів.
– Насправді я статистики не вів. Проте є такі голи, які для мене особливо пам’ятні, позаяк вони були вирішальними. Так, я зіграв 47 матчів і забив 4 м’ячі за збірну: під час товариської зустрічі з Болгарією, на чемпіонаті світу з французами, у відбіркових змаганнях на чемпіонаті Європи, та під час чемпіонату Європи у ворота Голландії (ми тоді виграли з рахунком 1:0).
– Коли я йшла до Вас на інтерв’ю, почувши про це, одна знайома сказала: «Він молодець, що не загордився, і приїжджає в рідний район». Це характеризує Вас як хорошу людину.
– Останні роки я більше перебуваю на Україні, адже понад усе люблю свій рідний край, Виноградів, його красу і природу. Я багато об’їздив світом, і вважаю Виноградів найпрогресивнішим містом. Люди в нашому районі дуже щирі та привітні, підприємці дбають про розвиток району. Небайдужа доля району і владі. Це мені дуже імпонує. Щиро радію, коли на футбольному полі бачу школярів, адже за ними – майбутнє. Діти ростимуть здоровими і мають шанс стати відомими футболістами. Я на власному досвіді знаю, що немає нічого неможливого. Коли людина бажає займатися улюбленою справою, доля до неї прихильна. Перебудував батьківську хату і часто приїжджаю сюди з дружиною пожити, відпочити. Хоч моя друга дружина з Києва, та залюбки приїжджає зі мною в село, їй тут також подобається. Я ж хочу тут жити в старості.
– Розкажіть трохи про свою сім’ю. Як Ваші сини ставляться до спорту?
– З дружиною ми розлучилися в 2011 році. Тоді я вирішив відшукати своє юнацьке кохання і навіть не сподівався, що вона теж розлучена, просто хотів знати, як вона живе. Так, певне, доля розпорядилася, що наші шляхи переплелися. Вона – моя споріднена душа, яка думає як я, любить природу, подорожі. Якби не вона, я б більше не одружився. Щодо дітей, то старший син, якому 27 років, грав у футбол, як і я – він лівша, задатки мав кращі, аніж були у мене, та через травму коліна покинув спорт. Молодший 25-річний син у Будапешті закінчив фізкультурний інститут, професійно грає в теніс, тренує молодь. Тож спортивна династія продовжується. Можливо, любов до футболу генетично передасться моїм майбутнім внукам.
Розмовляла Наталія Кобаль
