(Виноградівська художниця кардинально змінила життя заради мистецтва)
Вона народилася на Волині – мальовничому краї Лесі Українки. Закінчивши десятирічку, здобула спеціальність контролера ОТК, працювала на підшипникових заводах Луцька, Харкова, Ростова-на-Дону. Згодом стала провідником пасажирських перевезень міжнародного сполучення. З 1992 року проживає у Фанчикові. Саме закарпатський етап життя і став для талановитої жінки переломним. Про те, що спонукало залізничницю до малювання, розмовляємо з «господаркою» міської виставкової зали «Імпасто» Валентиною КОСТЬО.
– Пані Валентино, розкажіть, будь ласка, з чого починалась Ваша мистецька колія? Чому Ваш шлях почався зовсім не з творчих професій?
– Не знаю чому. Досить важко складалось дитинство і життя. У 1-ому класі я взагалі не вміла малювати. Мама мені допомагала, а я плакала, бо не подобалося. У 3-ому класі вчитель нам задав намалювати слона і моську з байки Крилова. В той день додому я прийшла вся у сльозах. Мама мені знову намалювала, але вийшло не гарно. Я взялася малювати сама, аж поки не вийшло. Коли щось не виходило, лягала, закривала очі і уявляла – це мені допомагало. Було складно, не так як у геніїв, в яких одразу все виходить. Хоч я багато працювала, але мені це подобалось.
– Коли Ви починали займатись малюванням, як батьки поставились до цього?
– Вони мені допомагали, чим могли, бо це були 70-ті роки. Мої батьки колгоспники і зарплата в них була не висока. Але, коли появилися найновіші фломастери, мені їх придбали, а також товстий альбом. Я настільки цінувала його, берегла кожен листок, що навіть не дозволяла собі щось десь закреслити, все так підтирала, що інколи навіть дірки робилися.
– І все-таки не пішли вчитися на художника.
– Я не дуже мала можливість піти вчитися після школи, хоча закінчила її на відмінно. Любила літературу, малювання, але обрала суто технічні професії, де була конкретна зарплатня. Щоправда, упродовж життя я зробила чимало замальовок, в мене є багато альбомів. Коли мала час, то будь-що могла малювати, якщо не читала, то замальовувала. Але це були миттєві захоплення. Спочатку я працювала контролером, а потім провідником. Вийшла заміж у 1992 році, і саме відтоді живу на Закарпатті. Тут теж працювала на залізниці, а згодом продавцем у магазині. І лише у 42 роки не витерпіла – все ніби прорвалося і вже крізь сльози та всі негаразди вирішила малювати. Десь о цій порі, напередодні 8 березня, почала розмальовувати пляшки. Це важка техніка, я взагалі не сподівалася, що в мене вийде, але про це не думала, тому що просто хотіла малювати.
– У більшості митців є творчі кризи або навіть депресії. Чи є вони у Вас ?
– Якщо чесно, творчих депресій у мене немає. Навпаки, маю багато ідей, планів. Проблема з часом, який не встигає за ідеями. Всі мої задумки ніби смикають мене, але фізично я не все можу встигнути. Адже як у кожної жінки, є хатня робота, діти, чоловік.
– Традиційне запитання: які Ваші творчі плани?
– Я дуже мрію про свою виставку. Хоча я мала вже 3 персональні, але то були попередні роботи. Можна сказати, це був період, коли мені доводилось вчитись і малювати. Для проведення виставки мені потрібно хоча би рік попрацювати. Але багато часу займає робота. Також мрію видати у цьому році свою збірку віршів із власними ілюстраціями. Почала, але ніяк не дороблю…
– Що би Ви порадили талановитим юним художникам, йти по шляху, де буде більше коштів, чи обирати творчість?
– У наш час треба дбати про своє фінансове становище, бо життя потребує витрат. Але, якщо людина має потяг і великий хист до мистецтва, треба починати замолоду. Тому раджу постійно малювати, навіть спати з олівцем.
Олександра КОСТЬО, Виноградівський РЦПР «Майстерня слова»
