Недавно обговорювалося питання про необхідність створення в районі спеціалізованого навчально-реабілітаційного закладу для дітей з особливими потребами. Коментар із цього приводу нам надала завідувач районної психолого-медико-педагогічної консультації центру практичної психології та соціальної роботи управління освіти, молоді та спорту РДА Катерина КЕНІЗ:
– Дуже велика увага приділяється дітям з особливими потребами. Для того, щоб їх залучати в соціум, щоб вони були в колективі, могли адаптуватися до життя, необхідно їх навчати в школах або спеціальних навчально-реабілітаційних центрах. На даний час це є основним нашим завданням. У районі на сьогоднішній день є 584 дітей-інвалідів. Це величезна цифра. Якщо порівняти, що 20 років тому, коли я почала працювати, їх було всього 48. З цього ми бачимо, що йде велика динаміка росту інвалідів, тобто, приблизно на 15-20 дітей щороку їх кількість збільшується. Якщо завдання медиків проводити лікувальні заходи, то в нас, педагогів, зовсім інша і надзвичайно важлива проблема, як навчати цих дітей. Останнім часом міжнародна спільнота запропонувала використовувати для дітей із порушеннями термін «діти з особливими освітніми потребами», який стосується однаковою мірою як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенями порушень: слуху (глухі, зі зниженим слухом); порушення зору (сліпі, зі зниженим зором); порушення мовлення; порушення опорно-рухового апарату (ДЦП та інші паралічі); розумова відсталість; затримка психічного розвитку. Спеціальне навчання в нашій країні здійснюється за трьома напрямами: спеціальні школи (школи-інтернати); інтегроване навчання в умовах загальноосвітньої школи та інклюзивне навчання – спільне перебування дітей із різними порушеннями психофізичного розвитку з їхніми здоровими ровесниками. Для кожної категорії таких дітей потребується особлива інклюзія. Це означає, що дитина навчається в звичайному класі, де є 2-3 дітей за однією й тією ж нозологією і бажано за однією програмою, їм допомагає асистент, а решта діти – здорові. Тобто, відбувається звикання здорових дітей до діток із особливими потребами вже з першого класу. Хочеться звернути увагу, що завжди в класі є дітки, готові допомагати своїм хворим одноліткам, а головне – сприймають їх, як звичайних. Років 10 тому була й інша проблема, якщо діти розумілися, то батьки були проти. Сьогодні можемо сказати, що ситуація змінилася і вони стали більш толерантними до особливих дітей.
Інклюзивного навчання, тобто, допомогу асистента найперше потребують – діти з різними вадами зору. Побутує думка що, якщо дитинка не бачить, то без нагляду дорослого не зможе навчатися. Але в нас є приклад, що це можливо. Після операції хлопчик з Фанчикова втратив зір і 4 роки займався за індивідуальною формою, а зараз успішно себе почуває в колективі. Та бувають приклади, коли дитина не може адаптуватися до школи. Отже кожен випадок – особливий і потребує окремого підходу. Але навіть, якщо в дитини гострота зору нижче 0,4 вона повинна навчатися за інклюзивною формою.
Друга категорія, де трошки важче працювати, – це діти з вадами слуху (на жаль їх теж багато), а також тих, котрі називаються глухі або слабочуючі. Зараз вже чимало з них мають імплантати, хоча для цього потрібні дуже великі кошти – близько 30 тисяч євро. Та все ж батьки через благодійників шукають можливості придбати їх своїм дітям. Ще одна проблема – в районі немає спеціалістів, зокрема, корекційного педагога, який би міг займатися з такими дітьми. Доводиться їздити до фахівців аж у Львів. Ми були б дуже раді, якби хоч один такий спеціаліст прийшов працювати до нашої консультації. Дуже важливо своєчасно виявити в дитинки вади слуху. Часто батьки навіть не знають, що дитина недочуває. В результаті, в школі їх називають порушниками і садять на задню парту. Тому завжди наголошую педагогам обов’язково звертати увагу мами чи тата якнайшвидше перевірити в дитини слух.
Продовження у наступному номері газети
Любов ТОКАЧ
