Ці медпрацівники цілодобово стоять на сторожі здоров’я людей. І не злічити, скільки на їхньому рахунку врятованих життів. Мова йде про медпрацівників Виноградівської станції екстреної медичної допомоги. Про їхні робочі будні – в інтерв’ю з лікарем медицини невідкладних станів Наталією МИКУЛЯК.
– Наталіє Юріївно, наскільки важливою і відповідальною є робота диспетчера швидкої медичної допомоги?
– Диспетчер є тією першою людиною, до якої звертаються, якщо нам телефонують на 103 або на 112. Йому важливо встановити контакт для того, аби з’ясувати – екстрений або не екстрений це виклик, чи, може, хтось і взагалі помилився і йому слід звернутися в поліцію чи до пожежників. І саме на них, диспетчерів, припадає левова частка всієї роботи. Приміром, із 1 по 21 липня на «швидку» поступили 3592 телефонні дзвінки. За цей період нашими бригадами було здійснено загалом 513 виїздів. І хоч дзвінків було набагато більше, але до їхньої загальної кількості входять і ті, на які диспетчерами надавалися консультації, а також хибні, коли задля розваги на «швидку» телефонують хулігани, аби просто поговорити чи поспівати. Але в будь-якому випадку диспетчер повинен підняти слухавку й відповісти на дзвінок, адже він не знає достеменно – це витівка якогось жартівника чи комусь дійсно потрібна медична допомога? А, можливо, виклик потрібно переадресувати до поліклініки, чи, може, комусь необхідна консультація або ж десь сталася біда і медикам слід терміново виїжджати й надавати постраждалим екстрену медичну допомогу. Тобто, робота диспетчера – це дійсно дуже важлива і відповідальна ланка роботи.
– А яка межа між екстреним і не екстреним викликом?
– Якщо у випадку екстреного виклику вчасно не надати медичну допомогу, вони, як правило, призводять до смерті або інвалідності. До екстрених випадків відносяться, зокрема, втрата свідомості, судоми, раптовий розлад дихання чи болі в грудній клітці, порушення мовлення, слабкість у кінцівках, що виникла раптово, зовнішня кровотеча, ознаки гострого отруєння, всі види травм, укуси змій і тварин, ДТП тощо. Реагування на ці виклики є швидшим, ніж на не екстрені. Згідно нормативів прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події за зверненням, що належить до категорії екстрених, у місті ми повинні доїжджати за 10 хвилин, до сіл – за 20 хвилин.
– Вдається вкластися в ці проміжки часу?
– У місті вдається, а що стосується сіл, то тут ситуація набагато гірша – дається взнаки проблема зі станом доріг. Натомість нинішня тенденція на Україні така, що від травм, ускладнень інфарктів та інсультів ми несемо набагато більші втрати людей, ніж від військових дій у зоні АТО. Статистика, на жаль, невтішна. Так, ми першочергово виїжджаємо на екстрені виклики, але це не означає, що не екстрені ігноруємо. Але приїхати на такий виклик наша бригада може, приміром, через годину, або ж його переадресовують дільничному терапевту чи на ФАП. Але, якщо треба буде – виїдемо й ми. Принаймні, коли до нас звертаються, диспетчер відкласифікує – відразу відправляти бригаду чи передати виклик іншому медику, приміром, дільничному терапевту. Тобто, іноді допомога може бути не такою, на яку люди очікували, але медичну допомогу в тому чи іншому вигляді вони отримають.
– А з якими не екстреними викликами доводиться найчастіше стикатися?
– Люди звертаються, буває, у випадках головного болю, підвищеної температури, виконання призначень лікаря, больового синдрому в онкохворих. Підвищений артеріальний тиск є також не екстреним випадком, але якщо спостерігається порушення мовлення і чутливості в кінцівках або носова кровотеча – це вже екстрений виклик.
– Чи доводиться часом відмовляти людям у виїзді «швидкої»? З порозумінням вони ставляться до відмов чи нарікають і пригрожують скаргами?
– На не екстрений виклик ми можемо не виїхати, але натомість надаємо необхідну консультацію чи перенаправляємо звернення його дільничному терапевту, до відповідного закладу охорони здоров’я первинної медико-санітарної допомоги, а у разі відсутності такої можливості – направляє до пацієнта бригаду швидкої допомоги протягом 1 години з моменту отримання звернення. Коли ж, буває, відтерміновуємо виїзд, то, звісно ж, люди не дуже з порозумінням ставляться до цього, буває, нарікають. Проте необхідну консультацію вони отримують. До того ж, усі наші диспетчери – досвідчені медики-професіонали, які дійсно відповідально ставляться до своєї роботи.
– А як боретеся з хибними викликами? Як часто на «швидку» телефонують жартівники?
– Саме через це диспетчер намагається зібрати якомога більший анамнез і людина, яка зателефонувала, також має представитися і вказати місцезнаходження. Це вже є свідченням того, що людина бере на себе відповідальність за виклик, не залежно від того, відомий їй хворий чи взагалі не знайомий. Диспетчер має право також спитати номер телефону того, хто викликав «швидку» та паспортні дані пацієнта. Крім того, важливо уточнити скарги щодо стану хворого, аби віддиференціювати – екстрений чи не екстрений виклик. А щодо хибних викликів, то так «жартують» не лише діти, але й дорослі у стані алкогольного сп’яніння, які, як правило, імітують ромський акцент. До речі, у випадках агресивної поведінки хворих, постраждалих чи осіб, що їх оточують, зокрема, тих, що перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння, диспетчер має право відмовити у виїзді бригади, а медпрацівник – може відмовитися надавати медичну допомогу. А громадяни, які здійснили завідомо неправдивий виклик бригади «швидкої» або вчинили хуліганські дії стосовно її медпрацівника, завдали шкоди його здоров’ю чи майну, відповідають згідно з чинним законодавством України.
Інтерв’ю взяла Ганна КОБАЛЬ
* * *
НА ЗНІМКУ: за роботою диспетчер Дарина ТОДАВЧИЧ