Валентина Костьо: мистецтво – стан її душі
Часом талант, дарований нам Богом, має набагато потужнішу силу, аніж здобута освіта. Доказам цього є напрочуд талановита і творча Валентина Костьо. Особливо представляти її не треба, бо ж адміністраторку виставкової зали «Імпасто» знають всі. Кількість організованих та проведених нею виставок з 2013-го року навряд чи візьмемось порахувати. Проте її життєвий та творчий шлях вартий особливої уваги. Він є прикладом сили духу, доказом того, що якщо ти чогось прагнеш – варто не здаватися під натиском обставин і оточення, а впевнено крокувати до мети.
Малювати любила з дитинства
Народилася пані Валентина на Волині у багатодітній сім’ї. Пригадує, що у школі дуже любила вчитися. А от малювати любила все життя. Навіть у п’ятому класі у творі на тему «Ким ти хочеш стати?», написала – художницею. З особливими нотками ностальгії та радості в голосі пригадує, як батько купив їй вимріяні та випрошені пачку фломастерів. Вона на той час були дефіцитом і коштувати дорого, але так яскраво малювали. А ще більшою радістю було, коли вчителька у школі забрала від нею ту пачку з 6 фломастерами і поставила свої – 12. Щастя дівчинки не було меж. Бо то були не тільки предмети для малювання, а оцінка її творчого таланту. Оскільки Валентина була старшою із семи дітей у сім’ї і жили вони у селі, не мала змоги розвивати свій талант у школі мистецтв. Проте вона мала хист і бажання і цього стало цілком достатньо, аби не закопати свій талант, а стати відомою у Закарпатті художницею. Навіть спротив чоловіка: «навіщо, для чого це?», не зламав її.
– Малювати почала у 40 років. Спочатку на склі, на пляшках. Якось ми у рамочній зустрілися із Ольгою Гал. Всі знаємо, яка вона приємна та привітна до всіх творчих людей. Вона поцікавилася, хто я і підтримала мене, підштовхнула рухатися далі у творчому напрямку. Оля запрошувала мене на фестивалі і познайомила з художниками. Саме вона втягла мене у творче середовище і дала тверду основу. Я їй буду вдячна все своє життя. Бо не всі розуміли мене: самоучка, буз спеціальної освіти щось там малює… Тож за пензлі і фарбу я взялася у 2008 році, а у 2009 році вже робила у Мукачеві першу персональну виставку у замку Паланок. То були роботи на склі. Відтак у 2010 році була виставка у Хусті «Митець Верховини». У 2012 році – у Виноградові у галереї «Гелена». А вже у 2013 році мене запросили очолити галерею – теперішню виставкову залу «Імпасто». Відтак була виставка у Музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні, Полтавської області у 2021. Ілюструвала декілька друкованих видань. Веду мистецьку сторінку ІМПАСТО ВИНОГРАДІВ. Захоплююсь живописом, графікою. А ще маю три відзнаки, які мені дуже дорогі, – розповідає про себе Валентина Степанівна.
Пише поезію і прозу
Проте Валентина Костьо не тільки вправно володіє пензлем, а й словом: «Писала вірші ще зі школи і їх виставляли на стінгазеті шкільній. У нас була багатодітна сім’я і батьки дбали тільки про те, щоб нас нагодувати і одягнути. Тож все, чого я навчилася, лише в школі, змалечку вдома зі мною ніхто не займався».
Вона – авторка двох дитячих книжечок: «Намистинки» (видавництво «Олександри Гаркуші», м. Ужгород), 2011р. та «Відчуття щастя» (вид-во «Майстерклас», м. Київ), 2014р. Пише поезію, прозу, твори для дітей. Каже, що її творчіть – це уява, образність. У її творах простежується не тільки тендітна жіноча душа, а й філософська та, часом, містична глибина, яка виринає за межі реальності.
Пригадує, що завжди любила писати твори в школі. А коли почала рифмувати, не завжди зберігала записи. Тепер перші свої роботи вважає дещо примітивними. За роки роботи над собою творчість стала зрілою, словниковий запас ширшим. Тож сподіваємось, що в найближчому майбутньому триматимемо в руках її першу збірку поезії.
«Я була інша»
У 23 роки пішла навчатися на провідницю, оскільки там була більша зарплата. Саме там зустріла свого чоловіка, з котрим у них народилися двоє синів, зараз підростають дві чарівні внучки, яким бабуся передає свій талан малювати. Проживає на Закарпатті з 1992р.
–З чоловіком разом вчилася у Львові у залізнодорожному інституті. Вийшла заміж і приїхала з ним у Фанчиково. Було дуже складно. Я не думала, що це настільки різні регіони. На Закарпатті зовсім інша етносистем. Дуже довго звикала. Я була інша в селі. Переважна більшість людей – угорськомовні. Тож виникав і словесний бар’єр. Довгий час не було ні друзів, ні знайомих. Моє коло спілкування обмежилося моєю сім’єю.
Зараз вона – своя серед своїх і має багато творчих і не тільки друзів.
Мистецтво війни – особливе
З перших днів повномасштабного вторгнення Валентина Степанівна долучилася до проєктів задля наближення перемоги. Останні роки вона багато малює на тубусах з-під мін різного калібру та гільзах.
– Найперше мене в проєкт «Мистецький донат» затягли ви з Діанкою Добош. Ми з друзями-художниками збиралися в «Імпасто» і найперше обговорювали, що то має бути. Та вони були паперові і невеликі, алюнки давалися легко а от коли вперше притягли велику металеву «бандуру» – то було набагато складніше. Велику роль у цьому процесі зіграв юний волонтер та громадський активіст Виноградова Ян Корпош. Він мене зацікавив тим, що ці роботи йшли на аукціони і допомагали збирати кошти на потреби військових. Привозив гільзи, котрі наші захисники надсилали з фронту. Деякі робила на замовлення військових, інші – на свій розсуд. Зробила їх чимало. Деякі не встигла навіть відзняти. Мені здається найбільш вдала була для дружини захисника Тетяни Маланки. Я її робила не поспішаючи, бо інші бувало робила за день, – розповідає Валентина Костьо. – Насправді, розмальовувати тубуси та гільзи не так вже й легко. Це складно, бо спочатку потрібно відчистити, пофарбувати одним шаром фарби, зробити малюнок, та частинами доробляти. Складність іще й в округлій формі. Але результат вражає.
У її руках предмети, котрі несуть смерть, стають символом невмирущості та стійкості духу. Бо мистецтво має жити і нести красу. А для пані Валентини мистецтво дає красу, творчу енергію, свободу творчості.
Тож щиро зичимо Валентині Костьо і всім нашим митцям несгасного творчого натхнення під мирним небом України.
Наталія Кобаль
