Командир роти капітан Іван Віщак народився і зріс у селі Великі Ком’яти. У свої 57 він понад три десятиліття навчає діток військовій підготовці та фізичній культурі. У перший день війни педагога мобілізували у територіальну оборону, а звідти – на фронт. Тож коли йому дали кілька днів відпустки, не зміг не завітати і до своїх учнів. Саме першого вересня героїчний командир вперше провів урок мужності. Того ж дня ми й зустрілися з Іваном Івановичем. Замість звичного вбрання – камуфляж. На грудях виблискує його перша бойова нагорода за те, що без втрат вивів своїх хлопців з пекельного полум’я війни…
– Після закінчення школи я відслужив у армії у місті Рівне. Повернувшись, на заводі залізобетонних виробів два роки пропрацював зварювальником. Там мені сказали, що потрібні вчителі допризовної підготовки, тому є можливість для хлопців, котрі служили, непогано вчилися в школі і займаються спортом здобути вищу освіту. Пішов. У Вінницькому педагогічному інституті став кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики, якою займався і до того. Відтак уже 31 рік працюю на педагогічній ниві: два роки у Великій Паладі, решта все на одному місці – у Виноградівській ЗОШ №8. Дружина – Валентина Іванівна за фахом медик, а от дочка Рената у тій же школі, де і я, викладає для хлопців та дівчат фізичну культуру. Зараз вона у відпустці по догляду за донечкою.
Син Валентин теж два роки провчителював у ЗОШ №4. Він грав у юнацькій команді ФК «Севлюш», чемпіон області з футболу. Зараз він вступив на магістратуру. Але повну вищу освіту старший солдат здобуватиме з окопу. Взагалі у нас у родині аж 8 вчителів фізкультури, – каже Іван Іванович.
– 24 лютого у мене був перший урок фізвиховання. Встиг лише провести з учнями розминку і тут дзвінок: «Почалася війна. Будь ласка, з’явіться у військкомат». Я зайшов до директорки і повідомив, що мушу йти. Зателефонував додому дружині. Одразу після розмови з нею дзвінок від сина: «Тату, я з тобою!». Офіційно з 26 лютого ми почали нести службу у місті Берегово в територіальній обороні. Мене призначили на посаду командира роти. Я приймав присягу від свого ж сина. Він одразу пішов охороняти один важливий об’єкт. Через місяць нас перевели у Виноградово, а на Великдень поїхали на Схід. Валентин – стрілець у мене в роті у першому взводі. Найперше поїхали у село Катеринівка Донецької області, там проживали на розбитому автовокзалі. Та це було свого роду місцем передислокації. Поїхали у розвідку у смт Гірське Луганської області. Вдень сиділи в хаті, вночі працювали. Знаходились за 1 км від першої лінії оборони. Окопи копали в лісі, під дощем… Ми були на лінії розмежування, де стріляли постійно спочатку наші, потім – з боку ворога по нас. Рідким хвилинам тиші дивувалися. Так було протягом трьох тижнів. Найстрашнішою була травнева п’ятниця 13-того: за годину я нарахував 58 прильотів. Був день, коли прилетіло майже сотня градів, стільки ж мін і «вишеньки на торті» – дві касетні бомби. Тоді командування вивезло нас звідти у Бахмутське, де також «накривали» ворожі снаряди. Звідти – у Костянтинівку і на відновлення у Черкаську область. Відтак – знову Донецький напрямок. Згодом нас передислокували на Сумщину, де набагато спокійніше. Слава Богу, всі мої хлопці живі. За це недавно мені вручили медаль «За досягнення у військовій службі» ІІ-го ступеня, – ділиться про свій військовий досвід командир.
Зараз у підпорядкуванні Івана Віщака 60 чоловік (має бути 90, каже, що рота недоукомплектована) і не тільки із Закарпаття, а й із Донецька, Києва, Сум… Наймолодший його 22-річний син, а найстаршому побратиму 59 років. Іван Іванович каже, що значна частина мобілізованих навіть у армії не служили. Та протягом двох місяців на Закарпатті вони проходили повну бойову підготовку. Проводили навчання і на відновленні: медична підготовка, технічна, стрільба. Проте, на жаль, трапляються і випадки дизертирства. Іван Іванович розповів, що на початку з переселенців, котрі були мобілізовані у ТРО, восьмеро з його роти пішли «у відказ», зараз над ними проходить суд.
Іван та Валентин Віщаки, як і більшість їх бойових побратимів, на війні відростили бороди, які обіцяють збрити лише в день перемоги.
Щиро віримо, що наші мужні воїни якнайшвидше виженуть рашистських загарбників. Хай береже їх Господь. Перемозі – бути!
Наталія Кобаль
