Материнська любов – найсильніша. Мати готова на все, задля безпеки своїх дітей. Так само і наша сьогоднішня героїня Діана Михайленко саме заради сина самотужки освоїла нове ремесло і тепер навіть вчить цьому й інших. Так, щотижня у понеділок, середу та суботу всі бажаючі жінки та дівчата збираються у будівлі ради ветеранів по вулиці Миру у Виноградові і виготовляють захисні маскувальні костюми для воїнів, в простонароді – «кікімори», і саме Діана Цезарівна вчить їх, що і як робити.
Хто вона – таємнича фея «кікімор», яка невтомно трудиться задля порятунку життів наших мужніх захисників? Давайте знайомитися.
– Народилася я і прожила все своє життя у Виноградові. Маю сина і дочку та внука. Працюю головним бухгалтером у ТОВ «Харчові технології Закарпаття», що у Великих Ком’ятах. Історія з «кікіморами» почалася ще в 2014 році. Мій син Богдан воював, тож першу зробила для нього. Потім збагнула, що то дефіцитна річ, а на фронті, окрім мого сина є ще чиїсь сини, дочки, брати, сестри, чоловіки. Тож почала робити їх і для інших, абсолютно незнайомих мені людей. Передавала на передову через координатора волонтерського «Руху підтримки Закарпатських військових – Виноградів» Михайла Романа, – розповідає пані Діана. – У виготовленні маскувальних костюмів на допомогу прийшов інтернет: знайшла необхідні онлайн майстер-класи. Згодом відпрацювала власну методику, яка комбінує два основні напрямки виготовлення «кікімор». Позаяк виготовляють їх переважно з мішковини, яка в нас у дефіциті, доводилося шукати вихід із ситуації. Необхідні речі шукала у секонд-хендах, кольорову гаму підбирала по сезону. На осінньо-весняний період і зиму нитки і стрічки нашивала на куртки. Вони обов’язково мали бути легкі, з натуральних тканин і великих розмірів, щоб можна було легко одягти поверх бронежилета. Шила комплекти з чотирьох речей: куртка, штани, накидка або балаклава, обмотка на зброю. А от на літо за основу слугують дрібні рибальські сітки, які я сама потім зшиваю. Тепер їх нам допоміг купити Андрій Іванович Хрипта.
Коли активні бої трохи затихли, у 2015-му я припинила виробництво. І знов почала виготовляти «кікімори» цьогоріч, коли почалася повномасштабна війна. Одній вдома робити довго. Працюючи над маскувальними костюмами ввечері після роботи, я виготовляла тільки однин за місяць. А тепер треба було одразу багато, і пори року міняються… Слава Богу, що через оголошення в соцмережі відгукнулися жінки і долучилися цієї справи. Щоразу тут збирається близько 10 осіб. Усі разом за місяць можемо зробити і 5 костюмів, – продовжує свою розповідь Діана Цезарівна. – Порібні «кікімори» не тільки снайперам, а й саперам і воїнам «на нулі», котрі зазвичай підходять дуже близько до позицій ворога. Потреби є великі, і ми стараємося зробити все оперативно. Слава Богу, що в Україні існує волонтерський рух небайдужих людей. Саме завдяки їм наша армія отримує все необхідне оперативно. Головне – бажання щось зробити для наближення перемоги. Ця війна дуже змінила мене і змусила переглянути список друзів. Деякі подруги перейшли у категорію «колишні» і не тільки через політичні переконання. Ця війна – розчарування в деяких людях. Ось, до прикладу, плету вдома «кікімору». До мене заходить подруга і каже: «Трудишся? Ну, молодець, трудися», і починає розказувати про своє… І так кілька вечорів підряд… Навіть словом не обмовилася, що допоможе. Адже можна робити цю справу і говорити про своє. Ні… Вона пішла. Я поплакала і подумала: «Що, мені більше всіх треба? Так. Бо, якщо не я, то хто. Від цього залежить безпека, а подеколи й життя захисників». То було в 2014-2015 роках… Тепер, коли почалася війна, я знову зустріла цю людину і вона каже: «У мене такі нерви. Аби їх заспокоїти, іду до школи сітки маскувальні плести». Я зраділа, що вона, певно, щось зрозуміла. Десь через два тижні запропонувала їй допомогти у виготовленні «кікімор». Вона відмовилася, мовляв, тепер не може і взагалі боїться щось наплутати. Фраза: «Я за них молюся» – фарисейство і обман. Якщо ти про когось турбуєшся, треба дбати про їх безпеку. Найбільш прикро те, що ці маскувальні костюми треба не мені особисто, а нашим воїнам, котрі там, у самому пеклі, стоять за кожного з нас…
Діана Михайленко щиро вдячна всім, хто долучається до виготовлення «кікімор». Адже для неї всі воїни – наче рідні діти. Про їх безпеку треба дбати. А ще: саме об’єднавшись, наближаємо перемогу.
З такими матерями в тилу вільній Україні бути!
Наталія Кобаль
