Волонтерку Людмилу Сворень добре знають у Виноградові, бо цією справою займається давно. Я особисто з нею знайома з 2015-го, коли нас разом приймали у ГО «Рух підтримки Закарпатських військових – Виноградів». Багато хто її знає як керівницю ГО «Я чую з кохлеар». Та 24 лютого життя жінки змінилося, як і в більшості українців. Люда прийняла в себе друзів – вимушених переселенців із Києва, з котрими вдома залишався її молодший син Денис. А вона з чоловіком Олегом, старшим сином Володимиром та його нареченою Іванкою практично днювали і ночували у штабі Руху. З першого дня повномасштабної війни його координатор Михайло Роман зайнявся нагальними зовнішніми справами: знайти авто для військових, організувати виготовлення протитанкових їжачків, відвезти з іншими сміливцями гуманітарні вантажі у саме лоно війни для воїнів і цивільного населення прифронтової зони. Людмила очолила штаб «Паляниця», згуртувавши довкола себе команду працьовитих патріотів і патріоток. Тут спочатку робота кипіла 24/7: приймали вантажі, сортували, упаковували, завантажували відправлення, забезпечували всім необхідним вимушених переселенців, котрі оселилися у Виноградівській територіальній громаді. Навіть свій 45-ий день народження святкувала у великій волонтерській родині. Тож, про волонтерську діяльність Людмили Григорівни – детальніше.
Все почалося з кохлеару
– Родом я із Фанчикова, 8 років проживаємо у Виноградові. Моя волонтерська діяльність розпочалася з допомоги нечуючим і слабочуючим дітям. Певне, вже всім відомо, що у нашого молодшого сина набута втрата слуху, яку виявили досить пізно – аж у три з половиною роки. У 2012 році він був протезований кохлеарним імплантом. Ми почали активно працювати над його реабілітацією. На той час ця система була ледь відома у всій країні, а в нашій області за неї ніхто й не чув. Тому ми змушені були на деякий час переїхати жити до Львова, щоб Денис зміг пройти належну реабілітацію після оперативного втручання. Кожні 3 тижні їздили до Києва для налаштування мовного процесу. Йому потрібна була реабілітація сурдопедагога… Я зрозуміла, що якщо ще в Києві, Львові батьки володіють належною інформацією, то у Закарпатті слово «глухота» пов’язане тільки з будинком-інтернатом для нечуючих дітей. Дуже часто інформацію про можливість ухопротезування дитини батьки отримують не від лікарів, а від мене. Це єдиний шлях, аби дитина чула, навчилася розмовляти і адаптувалася в соціумі повноцінно, не відчуваючи певний дискомфорт. Тож, уже в 2013-му я почала свою волонтерську діяльність із допомоги дітям з кохлеарними імплантами, створивши громадську організацію «Я чую з кохлеар». Активно-діюча вона і по сьогодні. Батьки, котрі до мене зверталися, отримували консультацію, допомогу у зборі коштів для придбання кохлеарних імплантів, супровід у Київ для хірургічного втручання.
Коли ворог з війною прийшов у наш дім
– У 2014 році, коли почалося АТО, волонтерська діяльність стала перехресною. Бо ж були такі, чиї татусі воювали на Донбасі, а вдома матусі лишилися одні із хворими дітками. Вони до нас зверталися за допомогою не тільки для малечі, а й для закупки амуніції чи тактичного інвентарю, потрібних їхньому бійцю. Тож, ще проживаючи у Львові, ми з чоловіком почали працювати і в цьому напрямку. Познайомилися із одним із засновників «Руху підтримки Закарпатських військових – Виноградів» Михайлом Романом. З 2014-го потрібну допомогу ми привозили до Виноградова на діючий штаб, а Михайло відвозив її солдатам. Коли 2015-го у Дениса завершилася реабілітація і він отримав показання, що може відвідувати масову школу, ми переїхали до Виноградова. Тоді ж офіційно поповнила ряди волонтерів Руху і вже на місті продовжили співпрацю з допомоги воїнам. Ця діяльність не припинялася ніколи, оскільки протягом 8 років на Сході нашої країни тривають бої. Просто перші два роки військовим треба було все: починаючи з харчування, завершуючи амуніцією. Згодом забезпечення Збройних Сил України взяла на себе держава і ми допомагали тільки при потребі. Але наша волонтерська діяльність не послаблювала позиції у наданні благодійних послуг, бо до нас почали звертатися люди з проханням допомогти у зборі коштів на лікування. Нерідко це були страшні діагнози, наприклад, онкологічні – і в дорослих, і в діток, – розповідає Людмила. – 24 лютого, коли від ворожих снарядів сколихнулася вся Україна, цю війну нарешті назвали війною на державному рівні, ми були змушені активізуватися з новими силами. Михайло Роман зібрав нас в офісі Руху і сказав, що роботи буде чимало, бо, окрім допомоги військовим, ми ще й мали подбати про вимушено переміщених осіб, котрих евакуювали із областей ведення активних бойових дій. У кожного з нас був стрес, шок. Ми розуміли, що війна почалася в усій країні, але сприйняти це було важко. Виноградів – теж Україна і ніде не було гарантії нашої захищеності. Проте ми мусіли зібратися і діяти негайно. Треба було оперативно організовувати такий масштабний напрямок діяльності. До роботи штабу долучилися волонтери, котрі працюють і понині. Спочатку працювали 24/7. Це був шалений ритм, витримували не всі… Проте, ми зібрати кістяк волонтерського штабу, організували роботу. Протягом трьох місяців змогли прихистити більше ніж дві тисячі переселенців, котрим надали як індивідуальну допомогу, так і психологічну. Продуктовими наборами, засобами гігієни, постільною білизною забезпечували завдяки жителям нашого міста та територіальної громади, які з перших днів активно долучилися. Варто сказати і про наших закордонних друзів, котрі з перших днів війни і дотепер доправляють допомогу – Анджей Гавранек, Лукач та Артур Яблонські, Пшемек Полянський, Лукаш Вантух із Польщі та Цілла Кедвес з міста Гамбурга (Німеччина), багато друзів з Будапешту (Угорщина). Найбільш суттєвою стала допомога від міста Краків (Польща). Разом з моїми тамтешніми друзями-депутатами Краківської міської ради ми написали лист з проханням про допомогу нашій громадській волонтерській організації на ім’я мера Кракова. Як результат – нам виділили кошти для закупівлі військової амуніції, турнікетів, тактичного взуття, форми, генераторів, тепловізорів. Було таке, що протягом дня ми отримали 6-7 тонн гуманітарки, яку розприділяли між військовими, вимушеними переселенцям, котрі проживали у приватних секторах. Також впродовж 4 місяців на наші плечі лягло забезпечення харчуванням і всім необхідним людей, поселених у Виноградівському ВПУ 34. І на сьогодні кількість потреб не змінилася. Зменшилися надходження. Тож зараз першочергово ми скеровуємо допомогу туди, де вона найбільше потрібна.
– Михайло Роман з групою волонтерів систематично відвозять все необхідне у гарячі точки. Я теж мала кілька виїздів зі своїм чоловіком до цивільного населення та військових у Київську область, місто Харків. Коли туди приїжджали, роздавали людям допомогу під свистом ракет, під постійними обстрілами, розуміли, що маємо на все про все кілька хвилин. І не було гарантії, що та ракета не прилетить і влучить саме в нас. Тепер так плануємо свою діяльність, щоб концентрувати основні зусилля для допомоги людям, котрі ховаються у підвалах. У прифронтовій зоні Харкова мене найбільше вразило те, що місто, в якому проживало понад 3,5 млн. осіб, зустріло нас порожнечею. Звідти родом мій чоловік і ми часто приїжджали до родичів. Боляче було дивитися на людей з інвалідністю та пенсіонерів, котрі не мають змоги виїхати і проживають у підвалах, аби врятувати своє життя…
Людмила Сворень зізнається, що за весь цей період бували і виснаження, і, здавалося, що вже нема сил. Але один дзвінок – і вона оперативно збирається і йде працювати далі, бо усвідомлює, що тим людям, де йдуть бої, набагато важче. Їм треба забезпечити надійний тил і підтримку, аби разом наблизити перемогу.
Наталія Кобаль
