Наша сьогоднішня героїня – цікава та неординарна особистість. Вікторія – науковиця, працює в Національній академії наук України. Донедавна проживала в мальовничому передмісті Києва. На її прохання ми не вказуємо прізвища та місця проживання. Зараз вона є вимушеною переселенкою у Виноградові та активно долучилася до діяльності благодійного фонду «Виноградів». Пані Вікторія поділилася з нами болючими спогадами подій, котрі змусили її покинути рідний дім, світлинами зруйнованого майна і власною теорією волонтерства та сприйняття сьогодення.
– Про те, що буде війна, мені говорили мої зарубіжні друзі ще до її початку. Казали, що воєнна техніка на кордоні Білорусії повернута в бік України і, швидше всього, буде їхати на Київ. За тиждень до повномасштабної війни в автобусі зі мною почала говорити жінка-переселенка з Донецької області. Вона сказала, що війна починається раптово. У перші години, зазвичай, ти не зрозумієш, що робити. Коли летять снаряди ти не хочеш вірити, що все це відбувається в реальному житті, мозок відмовляється усвідомлювати страшну реальність. Спочатку зникає мобільний зв’язок, вода, світло, газ… Ти очікуєш, що ось трапиться диво і все буде знову добре. Але дива не відбувається… Бої можуть тривати дуже довго. Якщо ти проживаєш в зоні можливих бойових дій, то найкраще з того, що ти можеш зробити (за порадою військових), це взяти тривожну валізу (документи, змінне взуття, одяг тощо) та переселитися у більш безпечне місце. Це не тільки врятує твоє особисте життя, це дасть можливість воїнам ЗСУ більш якісно робити свою справу – нищити триклятого ворога, – розповідає Вікторія.
– 24 лютого опівдні на Київщині був справжній транспортний колапс. Було боляче покидати свою домівку. Вибір був невеликий, тому ризикнули поїхати трасою, що веде на Ковель і яка проходить лише за сотню кілометрів від Білоруського кордону. Дорогою назустріч їхало близько півсотні одиниць військової техніки, за ними слідом пару фур та великих бензовозів з російськими номерами. Росіяни до нас їхали переможцями – мабуть, думали, що в Україні їх будуть зустрічати з квітами. Ми телефонували в поліцію і повідомляли, на якому кілометрі знаходиться ворожа техніка. Все це відбувалося, як в кіно, усвідомити важко і зараз… Зустрічали і українську техніку. Наших було одразу видно, бо солдати не ховалися в танки, а сиділи відкрито, вільно. І це не дивно, адже вони – вдома, – ділиться спогадами переселенка. – Як мене прийняв Виноградів? На відміну від багатьох інших людей, я мала куди їхати. Та вже у Виноградові я не знала, куди себе подіти. Почула, що плетуть маскувальні сітки і пішла туди. Насамперед мене вразили місцеві жителі своєю єдністю. Найменшій дівчинці, котра в’язала на сітку стрічки, було 8 років. Всі школярі були свідомими і розуміли, що і для чого вони роблять, – вони хотіли бути корисними Батьківщині! Навіть записували патріотичні звернення до студентів київської політехніки, що залишилися в бомбосховищах, чим дуже їх підтримували. Ваші закарпатські чоловіки дуже патріотичні – вони готові йти боронити свою державу ціною власного життя. Можливо тому, що у вас тут всі ходять до церкви і віра в Бога додає відчуття патріотизму, сили. Вони справді сильні та безстрашні. Про це говорять всі. Кажуть: де закарпатці – там у ворога нема жодних шансів вижити… Виноградівці з перших днів війни почали допомагати переселенцям. У вашому місті є декілька штабів допомоги. Я особисто познайомилася з діяльністю волонтерських штабів у місті по вул. Вакарова, «Руху підтримки Закарпатських військових – Виноградів» та з громадським благодійним фондом «Виноградів». Всюди робота гарно організована, але «чужих» в свої лави пускають неохоче. І це правильно: а якщо, раптом, я – диверсант. Коли я прийшла у громадський благодійний фонд «Виноградів», аби отримати грошову допомогу від Міжнародної організації з міграції (підрозділ ООН), я побачила величезну чергу. Тож насамперед вирішила запропонувати свою допомогу, аби люди, котрі і так перенесли психологічну травму, рятуючись від війни, почувалися тут комфортно. Застосувавши до вирішення питання науковий підхід, черга була організована таким чином, що вже після третьої години дня її взагалі не було. Завзятість дівчат, які вносили дані анкет в комп’ютер, дозволили підняти продуктивність праці: за перший день було оформлено 170 осіб, другий день – 280, третій – 350… Потім Віктор Альошин організовував довіз волонтерів у місця скупчення переселенців, зокрема – у санаторій «Теплиця». Тож за короткий проміжок часу, доки діяла програма, вони оформили близько 1500 заявок. Та це не єдина справа, яка є допомогою для переселенців. Завдяки фінансовій допомозі з-за кордону, БФ «Виноградів» у ці скрутні часи зумів облаштувати та відкрити хостел на 14 ліжко-місць по вул. Студентській для внутрішньо-переміщених осіб. Волонтери фонду проводять майстер-класи по наданню першої медичної допомоги та тренінги для молодих волонтерів «Іграніум». Провели освітній івент для дітей від 10 років – дружню україно-турецьку зустріч. У перший день літа громадський благодійний фонд «Виноградів» спільно з волонтерами, коледжем МДУ та дитячою бібліотекою зробили для місцевих дітей незабутнє свято… Коли мені кажуть, що «волонтери – це люди, котрі ловлять «ніщаки» і живуть за рахунок гуманітарки», я відповідаю: «А що вам заважає стати волонтером?». Насправді це робота 24/7, не зважаючи на втому, особисті проблеми чи біль… І працюють волонтери не за гроші, а за покликом душі.
– Щоночі мені сниться один і той же сон: летить літак, озброєний однією крилатою ракетою, і дорога, котрою ми їхали сюди… Коли військовий літак пролітає над твоїм будинком на висоті, то здається, ти зараз зможеш вхопити його за шасі, а ударна хвиля відкидає кицьку з дерева, як пір’їну, на 10 метрів, прокинувшись, ти усвідомлюєш, що той кошмарний сон був з тобою наяву і що це – війна… Вулиця, на якій ми проживаємо, потрапила до так званої сірої зони – це коли гради летять з обох сторін. Були прильоти ракет і на наше подвір’я… Будинок вистояв, але ударними хвилями повибивало вікна, двері, осколками перебило газову трубу та стовп електромережі. Ворота зніс танк, котрий заїхав на подвір’я, до хати завітали мародери. Маю відеодокази. Та я – щаслива людина, бо я жива. У сусідів ще більші руйнування, пропонувала їм пожити у вцілілій кімнаті у нас. Відмовилися, побоялися жити в такій оселі, де можуть бути розтяжки…
– Ця війна нас змінила. Повністю переосмислили життєві цінності. Коли мені зателефонували і сказали, що вікон немає, я подумала, добре, що усі кого я люблю, на даний момент в безпеці. Десь через місяць мені прислали фото розграбованого будинку: зникли золото, парфуми, одяг, деяка побутова техніка. А я питала тільки про речі, котрі мені справді найцінніші: чи є ті картини, котрі вишили мені тітка та покійна сестра, а рушник, який вишивала моя прабабця? А мене питають, чого не цікавлюся норковою шубою? Її теж винесли, але дорогі серцю картини і рушник – уже в безпечному місці. Перед війною я посадила коло хати піввідра тюльпанів. І коли мені сусідка зателефонувала і сказала, що вона нагнала місцеву мешканку, яка викопувала ті тюльпани, я відповіла: «Я у безпечному місці, а та жінка провела усі дні в окупації. Можливо, в неї нема за що купити хліба і якщо ті квіти стануть для неї розрадою – нехай копає!». Мені буде важко, повернувшись додому. Оскільки я виїхала у перший день війни, для них я – зрадниця, яка втекла. Їм важко зрозуміти, що я вчинила саме так, як мене вчили військові – покинути зону бойових дій, – підсумовує сказане Віка. – Коли в тебе над головою пролітає військовий літак, ти шукаєш свою кицьку, ти думаєш про людей, котрих по дорозі можеш забрати із собою в безпечне місце… А от матеріальні цінності не мають жодного значення. Ти починаєш по-справжньому розуміти, що таке вільна людина. Цінність – це коли співають у гаю пташки і мирне небо; коли усі, кого ти любиш, в доброму здоров’ї… З цього світу з собою у вічність можна взяти тільки любов, котру ми даруємо оточуючим. Якби у світі було більше любові, то й війни б не було.
Пані Вікторія не знає, коли зможе повернутися в рідний дім. Там – вікна волонтери заклеїли клейонкою, всередині – безлад і невідомо, що після себе залишили рашисти, немає поки що світла та газу. Але все це вважає дрібницями. Зараз головне, щоб українські воїни вигнали ворога з наших земель. А будинки, Україну відбудуємо, відродимо з попелу і далі будемо жити в любові та гармонії…Перемозі – бути!
Наталія Кобаль
