У наш час їхати вранці сільською дорогою набагато зручніше, ніж колись. Це розумієш, коли назустріч машині бредуть поодинокі корови, причому ще й навчені триматися ближче до узбіччя. Згадуються часи двадцятирічної давності, коли довжелезні череди заповнювали всю вулицю і доводилося навіть зупинятися й виходити з машини, щоб якась буро-карпатка, задумавшись, не вперлася рогами у капот машини. 10-15 хвилин доводилося перечікувати, щоб звільнилася дорога, а потім доїхати в наступне село й сподіватися, що там худоба вже встигла повернути у поле. Суцільні незручності. Зараз, коли поголів’я корів зменшилося у 10 разів, водій почувається набагато зручніше, дороги абсолютно вільні. Сьогодні на Виноградівщині біля 3 тисяч поголів’я ВРХ, не більше. Ця цифра близька до реальної, запевняє керівник районної Держпродспоживслужби Степан Барзул, оскільки базується на даних про проведені щеплення у районі.
На жаль, тенденція до скорочення поголів’я не припиняється. Зазвичай корову тримають старші люди і, звичайно, роблять це не через комерційний інтерес, а тому, що корова завжди була умовою самодостатності сільської родини. Проте молодь уже тої прив’язаності не має. Тим більше, що з точки зору самоокупності утримування корів ніяк себе не виправдовує. Можна значно легше заробити гроші в інших сферах і купити в магазині молока чи сметани. Ще трохи, і діти бачитимуть живу корову хіба що під час спеціальних екскурсій.
На цьому депресивному тлі, досить фантастично виглядає господарство Василя Йосиповича Феєра, ветлікаря за фахом і співвласника тваринницької ферми, на якій він утримує півсотні молочних корів буро-карпатської породи, 20 телят на відгодівлі і ще біля 50 кіз англо-нубійської породи. Перше знайомство з продукцією тваринника відбулося влітку на міському базарі, де час від часу продає молоко та інші продукти пенсіонерка Марта Сакалош, в минулому бухгалтер управління сільського господарства, а власник корів, виявляється, її зять. Молоко, сметана, сир, бринза домашнього виробництва виявилися бездоганної якості. Це було зрозуміло з того, як швидко її прилавок порожнів. Правда, поява молочної продукції від Василя Феєра була короткочасним явищем, бо в основному продається воно у соціальні заклади оптом, а на базарний прилавок молоко від корів Василя Феєра потрапило «завдяки» коронавірусу. Але про це пізніше.
На початку 2000-их головними покупцями стали Закарпатський геріатричний пансіонат і Виноградівський дитячий будинок. Там були досвідчені й мудрі керівники. Оскільки вже тоді була вимога переходити на пастеризоване молоко, яке продається в магазинах, вони рішуче відкидали таку можливість і просили тільки молоко з села Широке, а всю відповідальність за такі «порушення» брали на себе. Фактично така співпраця триває з геріатричним будинком та іншими закладами й досі. Причому, чим старші керівники, тим вони більше цінують домашнє натуральне молоко. На жаль, у державі дуже легко допустили ліквідацію молочного тваринництва як такого, каже Василь Йосипович.
– Його принаймні в наших краях немає зовсім, бо ті залишки, що збереглися в приватному секторі, не є галуззю, це повний «нуль». Міське населення повністю перейшло на харчування «молокопродуктів», які складаються із води й порошку. У магазинах, повторюю, натурального молока – 0%! Це я заявляю як ветлікар, як спеціаліст, який в інституті спеціалізувався на технологіях молокопереробки. Вас ніколи не дивувало, що в наших закарпатських райцентрах, ніхто не закуповує молоко, нема пунктів прийому, а фірми постачають у магазини «закарпатську сметану». Ще донедавна для виготовлення сиру й творогу не можна було обійтися без молока. Зараз і цю останню проблему вирішили. Тому всі оті елітні сири в магазинах – ненатуральний продукт, – каже Василь Феєр.
Василь Йосипович має кілька обладнаних приміщень, де все автоматизовано і відповідає сучасним технологіям. Ферма належить йому й партнерові. На фермі працюють члени родини самі, але є й два пастухи, які мають зарплату 10 тисяч гривень на місяць. Раніше ці приміщення належали радгоспу «Виноградівський» і він працював тут ветеринарним лікарем, як і його батько. Освіту здобував спочатку в Мукачівському технікумі, а потім у Львіській Академії ветмедицини (університет ветмедицини і біотехнологій ім. Гжицького).
Найсумніше було спостерігати, як у 2006 році завмирало тваринництво, керівництво збанкрутілого радгосп-заводу вирішило продати худобу населенню. Корів продавали серед літа, коли навкруги й корму достатньо, і корови мають найбільшу продуктивність. Мудрий хазяїн притримав би корів до осені і виграв би. На той момент ми разом з батьком придбали 8 корів і вирішили започаткувати власну ферму. Адже це справа, яка нам звична і до душі, – каже Василь Феєр.
Лікарський фах багато в чому виручав широцьких фермерів. Для оновлення стада він, як фахівець, проводив виключно штучне осіменіння. Це й дозволило тримати продуктивність на потрібному рівні. Упродовж року одна корова в його стаді дає в середньому 2,5 тонни молока.
Щодо породи, то Василь Феєр (як і всі фахівці) переконаний у тому, що кращої породи у наших умовах, як буро-карпатська, немає. Це витривалі тварини, невибагливі в харчуванні, мають хороший імунітет від хвороб. Так, вони менше дають молока, ніж, скажімо, чорнорябі, які було модно заводити у 80-их роках. Але де вони зараз? Закарпатський клімат для чорнорябих виявився не дуже корисним.
Звісно, порода і сучасні технології мають велике значення. Син фермера теж Василь, і теж ветлікар за фахом – проходив практику в Німеччині. Тамтешня худоба дає 33 літри молока на день, але й споживає збалансованих кормів у десять разів більше, ніж бурокарпатка.
Череда Феєра пасеться на околицях села, на узліссі та колишніх землях радгоспу «Виноградівський». Добре й коровам, й для землі, адже худоба випасає кущі, паростки самосівів, окультурює територію. У Широкому дефіцит і земель, і місця для випасання худоби. Місцеві підприємці шукають землю для оренди в інших селах, на околиці Виноградова. Солому й сіно для корів теж доводиться завозити аж з Берегівського району.
А ще Василь Феєр зайнявся розведенням кіз англо-нубійської породи. Двох кіз йому подарували монахи з монастиря на Ужгородщині. Вони дають надзвичайно приємне молоко, високої жирності і при цьому без жодного «козячого» присмаку. «Коли я пригощаю молоком від англонубійської кози, ніхто навіть не здогадується, що воно не коров’яче, – каже ферме. – Сьогодні на фермі є 50 «англонубійок». Виявляється, в Україні їх молоко цінують і знають його властивості. Тому з реалізацією проблем нема. Практично всі надої продаються через Інтернет.
20 бичків на відгодівлю цього року залишили, можна сказати, вимушено. Раніше Феєри займалися тільки молоком, але знову таки через коронавірус і карантин багато закладів закриті, молоко ніде було продавати. Зовсім крихта продавали на базарі, а решта йшла на відгодівлю телят.
Щодо ферми, то вона буде розвиватися, запевняє Василь Йосипович. Є наміри фасувати молоко в пакети. Принципова відмінність такого молока – що воно натуральне.
Щодо галузі, то погляди Василя Йосиповича песимістичні. Не можна відроджувати те, чого вже нема, каже він. Потрібен якісно новий підхід, потрібна селекційна робота і відповідне фінансування. Але яке фінансування, якщо йому за всі роки єдиний раз зробили передбачену законом виплату. Людям потрібне здорове молоко, щоб були здоровими. Але поки що раціон українців тримається на «порошку».
Василь Горват
