Коли у нас буде нормальна «швидка»?

У редакцію зателефонувала жителька села Пушкіно Марія Дем’ян – інвалід І групи А. У свої 56 років вона вже 20 років «на групі».
– Захворіла я банальною застудою. Скоріш за все у лікарні мене передозували антибіотиками, чим викликали хворобу – «вульгарна пухирчатка». Відтоді – на гормональному лікуванні. Згодом дали за себе знати супутні захворювання. Батьки вже померли, тож ми живемо разом із психічнохворою на шизофренію сестрою, у якої ІІ група інвалідності. Раніше, коли фінансування йшло напряму з Києва, всі медпрепарати (гормони та протиалергійні від вульгарної пухирчатки) я отримувала безкоштовно. А от відколи залишили кошти у місцевих бюджетах – ліки майже пропали: за дев’ять місяців отримала тільки двічі. А от від цукрового діабету – отримала безкоштовно таблетки один раз за 8 років. Маючи дві тисячі гривень пенсії, більше половини у мене йде на ліки. Проте, тішуся, що маю субсидію. Завдяки цьому ми з сестрою можемо прожити на дві пенсії, хоч і досить скромно, головне – лиш би не було ускладнення хвороби, – розповідає Марія Андріївна.
– У суботу ввечері мені стало погано. У нас в селі проживає ще одна сестра, тож я одразу зателефонувала їй, щоб прийшла до хворої сестри, бо її не можна залишати одну. Собі ж викликала «швидку». Вона приїхала із Вилка хвилин через 20. Але… Це старе авто, вихлопні гази усі йдуть в салон. Найперша проблема виникла з носилками: аби на них лягти – треба сісти на землю, що я зробити не можу, бо в мене хворий поперек. Всередині швидкої тапчан ходить ходуном. Біля мене сидів фельдшер із кисневою маскою в руках, аби, в разі чого, надати допомогу. Побоюючись, що мене не довезуть на цій старій автівці, фельдшер почав дзвонити своєму керівництву, та замість того, аби відправити назустріч інше авто, той попросив мене написати відмову від госпіталізації цим транспортом. Але як я маю відмовлятися, коли мені погано. Тим паче, коли я викликала швидку, черговий мав запитати про мій стан і відправити нове авто з Виноградова. Три роки тому я телефонувала їх обласному очільнику зі скаргою, що якщо мене ще раз будуть везти на цій старенькій автівці у райлікарню, то вже точно живу не довезуть. Він мені сказав: «Потерпіть три місяці. Отримаємо нові «швидкі», буде і у вас інша». Немає її і дотепер, – продовжує свою розповідь Марія. – Приїхавши на місце, я почала втрачати свідомість. Дякуючи професійним діям лікарки Марії Михайлівни, прийшла до тями. Легше стало після крапельниці у терапевтичному відділенні. Тому щиро дякую всьому колективу терапевтичного відділення, особисто Аллі Іванівні Леньо. Весь медперсонал тут дійсно хороший – не раз рятували мені життя. Проблема одна – аби живу довезли. Я розумію, що автомобілі «швидкої допомоги» розділені по кущах, але ж населення у селах довкола Вилка налічується чимало, і жити хочуть усі… Особисто я навіть готова заплатити за госпіталізацію, лиш би не задихатися вихлопними газами і терпіти дискомфорт. Обіцяного три роки чекають, але ж вони уже минули…
Жінка не скаржиться на медперсонал, навпаки, говорить про людей у білих халатах з вдячністю і особливою шаною. Проблема єдина – умови, в яких їм доводиться працювати і відсутність нормального автотранспорту у Вилоцькому кущі для госпіталізації важкохворих. Сподіваємось, що цю незручність скоро вирішать, адже здоров’я і життя людей вкрай важливе.

Записала Наталія Кобаль