І знову війна на її віку…

Зінаїда Малюжонок більшу частину свого життя прожила у Виноградові. Тут працювала, тут зустріла своє кохання і народила трійко дітей. Та доля не була до неї милосердною. Пережила голодомор 1932-1933 років, Другу світову війну, повоєнний голод. А тепер, у поважні 96, війну Росії проти України зустріла у Києві в дочки. Зараз Зінаїда Михайлівна, разом з іншими тимчасово переміщеними особами з місць бойових дій, мешкає у Виноградівському геріатричному пансіонаті.
Завітавши до старожилки, була приємно вражена: чудово виглядає на свій вік і має відмінну пам’ять. Пані Зіна поділилася з нами спогадами. Ось що вона розповіла:
– Я сама з Бєлгородської області (Росія). Народилася 21 серпня 1925 року у селищі Волоконовка, поруч з Харковом. Колись наш райцентр був територією України і там жили українці. Під час Другої світової війни селище було окупованим і у нас перебувало багато угорців та українців із Закарпаття, котрі воювали в угорському війську. Пригадую, що в нас вдома протягом 9 місяців жили два німецькі солдати. Вони були дуже прості. Спали на підлозі. Нас не ображали. Навіть їжею пригощали. Заходили до нас й італійці, вони пачки макаронів мамі давали, – ділиться спогадами Зінаїда Михайлівна. – Моя мама була дуже хворобливою, завжди її болів шлунок. Пригадую, як коло нас зупинився автомобіль. Звідти вийшов німець. Коли проходив повз, мама, застогнавши, скорчилася від болю. Той німець підійшов і запитав, чи мама хвора. Я відповіла: «Так». Він вийняв з кишені знеболювальну пігулку і дав неньці. Та спочатку сам взяв пігулку до рота, щоб мама зрозуміла, що то не отрута. Це є підтвердженням того, що німці були добрими. Зі школи нас відправляли працювати на колгоспні поля. Коли над нами низенько пролітав літак, побачивши дітей, ніколи не стріляв. Це зайвий раз підтверджує, що німці були добрішими за росіян, бо останні тепер жорстоко вбивають жінок і дітей.
– Тоді мені було 16 років. Але під час війни можна було вчитися. Школа була поруч із залізничним вокзалом. Та під час бомбардувань навчалися ми у підвалі райвиконкому. Літаки часто бомбили. Наша тітка з чоловіком і трьома дітками ховалися у підвалі (він був не заглиблений, а на рівні з землею). У їхній будинок влучив снаряд і дім згорів, а вони загинули під завалами. Під Бєлгородом точилися сильні бої. Пригадую, як ми тікали додому, побачивши колони танків, а вдома мама каже: «Ой, скільки літаків налетіло. Біжимо ховатися у підвал», – продовжує свою розповідь жінка.
– Після закінчення технікуму у 1946 році мене направили на роботу до Виноградова на швейну фабрику. Коли мене і ще одну дівчину знайомили з колективом, шкутильгаючи на милиці, підійшов молодий хлопець. Він був учасником війни і приїхав на роботу після лікування фронтового поранення. Тоді я і зустріла свою долю – майбутнього чоловіка Василя. Він у перший день провів мене до гуртожитку після роботи. Згодом ми одружилися. Він був родом із села Гуляйполе Дніпропетровської області. Як і я, був направлений сюди на роботу. Купив у Виноградові по вул. Івана Франка хату, згодом привіз сюди і свою маму. Мене вже привів у відремонтований дім, у котрому народилися і зросли троє наших дітей. Всі вони мають вищі освіти. На жаль, молодший син вже відійшов у засвіти…

Останні роки З. Малюжонок працювала начальником виробничо-технічного відділу швейної фабрики «Гроно». У 2002 році помер чоловік. Через два роки діти забрали її до себе у Київ. Та доля знову змусила повернутися до Виноградова… Зараз жінка тішиться, що колишні колеги пам’ятають її і тепер, після приїзду з Києва, провідують.
… Випробувань на віці Зінаїди Михайлівни було чимало. Адже у 8 років пережила голодомор. Було страшне. Пригадує, як люди нападали один на одного, грабували, вбивали…
– Ми жили недалеко від вузлової станції «Валуйки». Рятуючи дружину і четверо малих дітей (я була старшою), батько відвіз нас в Алтайський край. Ми їхали у товарному вагоні, сиділи на дерев’яних дошках. Батько поїхав заздалегідь, знайшов в селищі житло і роботу. Він купував хутро, шив шуби і продавав їх. За виручені кошти купляв їжу. На Алтаї тримали багато баранів і було вдосталь м’яса. Молоко привозили на верблюдах. Там було дуже холодно. Та головне, що ми мали їжу і дах над головою. Другий голод був після війни. Та то був не голодомор, а брак продуктів харчування. Тож виживали. Я якраз у той період приїхала на Закарпаття, – розповідає Зінаїда Михайлівна.
Із спогадів дитинства та юності, наша розмова перейшла до сьогодення. І тут очі літньої жінки налилися слізьми. Вона навіть у страшному сні не могла подумати, що на її працьовиту, миролюбну землю нападуть безжальні вороги – росіяни, котрих все своє довге життя вона вважала братами…

– Дочка Лариса має в Києві магазин парфумів, гарний триповерховий будинок за 25 км від столиці з басейном, сауною та шашличною… Вони з чоловіком трудилися, а тепер вимушені були покинути все, рятуючи власні життя. Виїжджати вирішили, коли почався наступ на Харків. Їхали 2 дні об’їзними шляхами, бо знайомі порадили, що околицями більш безпечно, ніж містами, – каже жінка.
– Я ненавиджу путіна, я його проклинаю. Такі привітні люди в Україні, такі гарні міста і села, охайні будинки, а він все бомбить, руйнує. Поліз у Грузію, Придністров’я, потім у наш Крим, а тепер і всю Україну прагне знищити, сволота. Я ж кажу, що навіть німці дітей та жінок не ображали. А цей по невинних дітках, по жінках стріляє, бомбить пологові будинки, школи, дитсадки, лікарні, храми. Нічого святого. Оце справжній фашизм. Горіти йому в пеклі.
Наостанок нашої бесіди Зінаїда Михайлівна зазначила, що вірить у швидку перемогу на ворогом. Мирній Україні жити і процвітати.

Наталія Кобаль

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.