ЯК МИ ЗІ СТЕПАНОМ ЧЕЙПЕШОМ ДО УЖГОРОДА ЛІТАЛИ…

Є на землі важлива професія – захищати Батьківщину. У свій час її обрали двоє наших земляків. Після служби в армії командування частин, де вони проходили військову службу, надало їм направлення на навчання до Львівського вищого військово-політичного училища. Як дописувачів до військових газет та журналів, їх рекомендували на факультет журналістики.
Про один свій день з часів курсантського життя написав наш керівник, який для обдарованої юні України 16 років тому заснував Міжнародну академію літератури та журналістики, щоб у молодих талантах укріпив любов до рідної мови, прояву своєї творчості і бажання нести своє слово до тих, хто любить літературу і мистецтво.
Пропонуємо увазі читачів спогад Василя Федоровича про спільно проведений з нашим земляком з Сасова Степаном Чейпешем вихідний день у нашому обласному центрі.
Марія Конкіна, керівник Виноградівського районного відділення ГО МАЛІЖ

Курсантська юність… З роками часто згадується, цупко тримається в пам’яті… Якось у неділю, разом з другом-земляком із Сасова отримали вільний вихід у місто. Літаком зі Львова до Ужгорода вирішили полетіти на оглядини свого обласного центру і зворотнім рейсом повернутися знову. Вартість квитка була невисока – три карбованці. Переліт займав лише одну годину.
Степан одразу погодився. До вечірньої перевірки ми встигали повернутися до Львова. Нас переповнювала радість. Удвох зможемо прогулятися мальовничими вузенькими вуличками цього древнього міста, пройтися набережною Ужа, посидіти в затишному кафе, випити чашечку запашної кави.
Весняний Ужгород зустрів нас буйним цвітінням сакури і паркових квітів. Ми вирушили на відвідини наявних в обласному центрі музеїв. Біля найвизначніших історичних пам’яток та будівель по фотографувалися на згадку про цей неповторний у нашій курсантській долі день.
Небавом небо затяглося хмарами. Пішов проливний дощ. Зупинили перше-ліпше таксі і поїхали до аеропорту. Наближався час нашого вильоту. Раптом чуємо, що із-за погодних метеорологічних умов та технічних неполадок рейс Ужгород–Львів переносять на наступний день.
Ця новина приголомшила і засмутила нас. За несвоєчасну явку нас, курсантів Вищого військово-політичного училища можуть відрахувати.
Думки працювали блискавично. Наважилися дати телеграму заступнику начальника училища, фронтовику, полковнику Костянтину Непийводі. Склали короткий текст і відбили. Відповідь не забарилася: «Прилітайте, посаджу».
Були готові на все, лиш би скоріше повернутися до Львова. Після приземлення літака, просто з аеропорту прямісінько поїхали на килим до начальника факультету журналістики, полковника Григорія Орлова. Потім – до його зама. Той по-батьківськи справедливо пожурив нас, бо вже був начуваний, що поза чергою нас чекає по три дні наряду на кухню…
Так цього разу нам обійшлося наше самовільне відлучення. Життя пішло своїм звичним ходом. Непомітно збігли чотири роки курсантського навчання. Після успішних випускних іспитів, у новій офіцерській формі ми вишикувалися на стройовому плацу. Нам урочисто вручили дипломи та нагрудні знаки про вищу освіту. Поруч мене схвильованими стояли друзі Степан Чейпеш, Дмитро Ільєнко, Олександр Злаїн, Петро Зосименко…
Через кілька днів з призначенням на перше місце служби ми роз’їжджалися у різні кінці тодішнього Союзу. Я отримав призначення у групу військ, що в той час розташовувалася в Польщі. Степану Чейпешу – на Балтійський флот у місто Калінінград, де дослужився до капітана першого рангу і відомого військового журналіста.

Василь ТАРЧИНЕЦЬ,
письменник, заслужений журналіст України