Завжди елегантна, привітна до людей навколо й відкрита для спілкування. Депутатку Закарпатської обласної ради та бізнес-леді Юдіту Петеі знають і шанують. Вона своя і в україномовних, і в угорськомовних колах нашого прикордонного району, де значна частина людей вважають себе етнічними угорцями. Майже всі родичі Юдіти Оттівни проживають у сусідній Угорщині, але вона залишилася жити і розбудовувати рідний край, де народилася і зросла.
З Юдітою Петеі ми говорили про її власну історію успіху, здобутки і напрацювання.
– Юдіто Оттівно, розкажіть як Ви будували бізнес в Україні?
– Хто в Україні працює і живе – той знає, що тут не все так легко. Щодня доводиться долати певні бар’єри. Проте згодом звикаєш до перешкод настільки, що не уявляєш собі свого життя без них. Ми маємо довести, світу, що Україна нічим не гірша, як будь-яка інша економічно-розвинена країна. Ми сильні, ніколи не здаємося і рухаємося вперед. Мій брат вирішив на Закарпатті відкрити консервний завод. Зробили це у Пийтерфолво, а мені довірили стати директором. На жаль, з часом були змушені закрити виробництво.
Люди чекають, щоб тепер знову були такі підприємства, які стабільно забезпечують людей роботою і гідною оплатою. Адже Виноградівський район – сільськогосподарський. Проте фермери і сільгоспвиробники мають проблему з реалізацією продукції. На жаль, ринок збуту диктує ціни і нерідко дистриб’ютори заробляють значно більше, ніж трударі.
– Ви багато подорожуєте. Чи пробуєте щось запозичити за кордоном, щоб реалізувати це вдома в Україні?
– Безумовно. Куди б не поїхала – всюди мандрую з широко відкритими очима. Проте, як би не було добре в гостях, завжди хочеться в Україну, бо тут ми вдома.
Завжди намагалися сприяти розвитку рідного регіону. Наприклад, ми реалізували запозичений з інших країн досвід вирощування шампіньйонів у домашніх умовах. Тоді це все було інноваційно. А в 2003-му році ми вже відкрили перший консервний завод.
– Де зараз працюєте?
– Уже три роки очолюю спільне угорсько-українське товариство з обмеженою відповідальністю. Тут працює 70 людей – дуже працьовиті та відповідальні, які ніколи не підведуть. Також у нас є сімейний бізнес – магазин весільних та вечірніх суконь у Виноградові. З власного досвіду знаю, що кар’єру треба будувати, піднімаючись вгору сходинками, а не перестрибуючи, йдучи по головах. І завжди на першому місці має бути повага до людей, людяність, чесність, відкритість і порядність. Лише тоді все буде добре, лише тоді Бог допомагає.
– Юдіто Оттівно, Ви народилися і зросли в угорськомовному селі, ходили в школу з угорською мовою навчання. У Вас ніколи не виникало бажання виїхати за кордон?
– Так, я народилася у селі Фанчиково, там і проживаю до сьогоднішнього дня. Багатьом дуже дивно, що я не переїхала хоча б у Виноградів чи Ужгород. Мала дуже багато можливостей виїхати за кордон. Але життя склалося зовсім по-іншому. Усі мої друзі виїхали хто-куди – від Швейцарії і до Америки. Коли з ними зустрічаємося, вони завжди кажуть: «Юдіто, Ти своє Фанчиково не поміняла ні на що». Майже всі мої родичі вже 30 років проживають в Угорщині. Ми ж з чоловіком залишилися в рідному селі з різних причин. Одна з головних – через маму. Коли мені було 8 місяців – помер батько. Мама сказала, що вона хоче жити там, де похований її чоловік. Було чимало привабливих пропозицій від родичів. Але я ні про що не шкодую. Більше того, якщо в юності вважала, що треба жити там, де краще, то тепер переконана – треба жити там, де ти народилася і вдома створювати для себе та людей навколо комфортне середовище. У нас чудесний, неповторний, унікальний край. А якщо покращити інфраструктуру – Закарпаття може стати маленькою Швейцарією.
Восьмирічку я закінчила в угорській школі, а от в старших класах та університеті навчалася вже українською. Вдома у сім’ї розмовляли тільки угорською, українську розуміла, бо нею спілкувалися сусіди. Мовний бар’єр безперечно був, але я максималістка: багато працювала над собою та змогла опанувати українську. До того ж, як людина комунікабельна, завжди і всюди знаходила багато друзів. Оскільки ніколи не ділила людей за національністю, мовою спілкування та релігією. Головне для мене в людях – щирість і порядність.
– Ви зросли в сім’ї педагога і самі згодом здобули педагогічну освіту.
– Я в УжНУ здобула освіту вчителя історії та суспільствознавства. Навчання велося українською, і завдяки спілкуванню з друзями змогла покращити навички.
Багато хто дивується, та перший запис у трудовій книжці отримала вже у 16 років. Вступивши у педучилище, я вирішила підзаробити, аби хоч трохи допомогти мамі. Влаштувалася під час канікул нянею у Матіївський дитячий садок. На роботу їздила з Фанчикова на велосипеді. Уже 1 вересня, коли йшла в училище, купила все необхідне собі сама. У Фанчиківській школі працювала лаборантом, потім вчителем історії.
Вивчення української допомогло пані Юдіті на її професійному шляху, попри недоліки викладання в минулому. На жаль, проблема вивчення української в угорськомовних школах, безперечно, існує і зараз, попри значні покращення. Нерідко, навіть знаючи українську, учні бояться насмішок від своїх співрозмовників щодо неправильної вимови чи неправильного підібраного того чи того слова в побудові речень.
«Викладання української мови в угорськомовній школі – це складний процес, що вимагає від учителя бути своєрідним «універсальним солдатом», який може мотивувати учня, цікаво та вичерпно подати навчальний матеріал, бути актором, психологом, а інколи й гумористом. Загалом вивчення української мови в угорськомовній школі займає 20% всього навчального процесу. Учителі не розмежовуються у викладанні за ланками (початковою, середньою чи старшою): починають із першого класу і ведуть аж до одинадцятого, – прокоментувала вчителька української мови та літератури Виноградівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів №3 ім. Жігмонда Перені, учасниця Літньої академії для вчителів у школах з мовами викладання національних меншин проєкту «Навчаємося разом» Олеся Нюл.
Розмовляла Наталія КОБАЛЬ
