Один з підрозділів Збройних сил України з теплотою, любов’ю і вдячністю наші співвітчизники називають «Зеленими беретами». Мов ангели-охоронці вони завжди залишаються в тіні. В засобах масової інформації про них рідко говорять і мало пишуть. Та в годину випробувань кожний з них лицем в лице з небезпекою завжди готовий стати у двобій, а при необхідності віддати навіть найдорожче – своє життя…
У будні і свята прикордонники самовіддано, справно і чесно несуть свою нелегку службу, надійно охороняюючи територіальну цілісність української держави, безпеку, мир, спокій, щастя та долю рідного народу.
Чотири роки тому, в останній день березня, у село Матієво надійшла сумна новина: серце 40-річного прикордонника, старшого прапорщика Вадима Олександровича Турченка (20.11.1974 – 31.03.2015) зупинилося. Завмерло при виконанні відповідальних службових обов’язків у районі Маріуполя Донецької області. Чоловік богатирської статури (мав зріст понад 190 сантиметрів, вагу 100 кг) віддав охороні державних рубежів України 22 роки свого життя. Для молодих прикордонників, всіх тих, хто його знав, зустрічався, спілкувався, ніс поруч службу, був під його опікою, як наставника, він назавжди залишиться у теплих спогадах і світлій пам’яті, бо герої ніколи не вмирають.
Народився 20 листопада 1974 року в одному з найбільших промислових центрів України, що славився гірничо-збагачувальним комбінатом по видобутку залізної руди та потужним металургійним заводом, був центром освітянської і культурної скарбниці – Кривому Розі. Тут працювали його батьки, народилася сестричка Тетяна. Потім родина Турченків переїхала в Інгулець на Херсонщині. У 1992 році був призваний до війська. Свою службу розпочав в прикордонному відділенні «Дружба» у місті Чопі. У 1993 році направлений на навчання в Хмельницьку прикордонну академію. По її закінченні отримав звання прапорщика та посаду інспектора прикордонного контролю І категорії. Приступає до нелегких трудових буднів по охороні державного кордону України на КПП «Вилок».
Якось молодий прикордонник заглянув до місцевого універмагу, щоб придбати туалетні приналежності. Його обслуговувала молода продавчиня Єлизавета Грабовська. Своїм поглядом очей, стрункою поставою та добротою полонила його серце. Зустрічалися недовго. Побралися. Так у Матієві появилася нова сімейна пара. Згодом у родині увагу переключили на двох донечок – Іринку та Діанку. Швидко підростали дівчатка, формувалися і росли, мов з води. Обидві успішно закінчили школу. Продовжили своє навчання у Мукачівському аграрному коледжі. Обидві освоїли ветеринарну медицину і з дипломом зоотехніків повернулися додому. Підійшов час і дівчата повиходили заміж. Молодша Діанка за чоловіка вибрала вчителя фізкультури Тараса Шетелю. Грали весілля 19 листопада, сім років тому. А через рочок порадували батьків народженням внука. На честь дідуся його назвали Вадимчиком.
Як Вадим Олександрович тішився, коли на хуторі Чонкаш (село Притисянське) по зеленій траві його внук зробив перші свої кроки, лепечучи найзаповітніші слова «ді-да, ді-да». Малюк грайливо падав у його дужі чоловічі обійми. Як він тоді мріяв, що коли Вадимчик підросте і матиме бодай сім рочків, повезе його у рідне місто. У Кривому Розі покаже найбільший у Європі квітниковий годинник, діаметром 22 метри, унікальний ботанічний сад, музичний фонтан, що під чарівну музику відтворює шість видів дивовижних водяних композицій, єпархіальну школу іконопису ім. Андрія Рубльова…
Ці задуми так і не збулися. Вже без дідуся внук пішов у перший клас, навчився читати, писати і рахувати, відсвяткував свята букваря, Святого Миколая, новорічну ялинку.
За роки спільного життя ніс службу на різних прикордонних відділеннях: Чоп, Вилок, Лужанка, Дзвінкове, Косино, Дяково, Солотвино, Парубне… За сумлінну роботу нагороджувався численними подяками, грамотами, орденом «За хоробрість»…. Дружина навчилася ніколи не розпитувати чоловіка про його роботу. Мовчки збирала його на чергування. Терпляче виглядала з роботи. По радісному скавчанню вівчарки, що зустрічала господаря біля воріт, підстрибувала і вдячно облизувала його руку, вона здогадувалася про повернення додому чоловіка. Коли чула його голос, який з ніяким не сплутаєш, відчувала, як серце наповнювалося теплом, а щастя незримими крилами огортало всю її постать. Клала на стіл вечерю. Смачно парували, приготовлені її руками страви. Це були миті її неповторного жіночого щастя.
Рідко випадали вільні години. Чоловік тоді порався на землі, обрізав дерева, формував їхні крони, підв’язував виноградну лозу. Кожна річ на подвір’ї мала своє місце. А ще любив із сім’єю виїжджати на природу. Тоді рибалив на березі Тиси, готував уху, козацьку юшку, бограч, на мангалі жарив стейки або шашлики, рибу та картоплю у фользі.
У 2015 році старший прапорщик Вадим Турченко, як командир першої групи відділення прикордонного контролю був мобілізований і направлений на територію Донецької області, в сектор «М». Коли дружина споряджала його в дорогу і довірливо пригорнулася до нього, сказав: «Це єдина робота, яку я добре освоїв і завжди добре роблю. Тепер, коли на моїй землі склалася така тривожна обстановка, я не можу стояти осторонь і збоку лише спостерігати. Моє місце там, де я колись народився, ріс, пізнавав світ і життя».
Знала, що нічим його не переконає. Упертий і рішучий він не поступиться. Все рівно він зробить по-своєму. Єлизавета Іванівна згадує, як тоді жила тими рідкими мобільними дзвінками. Коли чоловік озивався до неї, коли у слухавці чула його голос, її серце завмирало. По тембру його звучання вловлювала Вадимів настрій, відчуття його душі, готовність нести службу на бойовому посту. Всього сподівалася, лише не його смерті…
Поховали Вадима Турченка на місцевому кладовищі села Матієво. Та в пам’яті людській він живе і залишиться героєм у спогадах і серцях тих, хто його добре знав, ним дорожив і пам’ятатиме повік.
Марія КОНКІНА
