Збиралася писати нарис «Світло його віри і любові пронизує простір і час» про непересічну, але видатну особистість нашого краю – 37-го єпископа Теодора Ромжу (14.04. 1911-1.11.1947). Зараз кожна дрібничка, спогад, деталь набували важливого значення, підсилювали мій інтерес і зацікавленість до недовгого, пройденого ним тернистого шляху, активної та результативної діяльності на духовній ниві Срібної Землі.
Доля відміряла йому 36… Та, навіть, через десятки років, люди щиро віддають йому своє визнання, шану і повагу як папському капелану, професору Ужгородської духовної семінарії, настоятелю греко-католицької церкви. Згадала, як колись, у фронтовички, капітана медичної служби Марії Олексіївни Калини, котра від Ромнів дійшла до болгарської столиці Софії, дружина репресована політв’язня Тараса Тучака розповідала, що, будучи студенткою медфаку УжДУ, у стінах мукачівської лікарні мала нагоду зустрітися з важко травмованим у автомобільній аварії земляком єпископом Теодором Ромжею.
Наважилась на зустріч з цією жінкою, що мешкала у Виноградові у 6-му будинку мікрорайону, названого на честь князя Федора Корятовича…
Її дівоче прізвище Попович. До Виноградова приїхала в грудні 1957 року. У районній лікарні влаштувалася рентгенологом. Усе своє життя пропрацювала ним. На Виноградівщині не було людини, яка би не скористалася її послугами. Дівчина з Рахівщини була серед перших випускників медфаху УжДУ. Після другого курсу проходила практику в Мукачівській міській лікарні. Від сестричок довідалася, що у хірургічному відділенні лікується важко травмований і прооперований владика Теодор.
Їхні дороги частенько пересікалися у рідному Великому Бичкові. Юнак тоді був гордістю односельчан та місцевого священика отця Михайла Мочкоша.
– Це ж мій земляк, навіть недалекий сусід, – видала дівчатам. Як тільки трапилася вільна хвилина, молода практикантка зазирнула до палати владики. Лежав у ліжку, пальцями перебираючи горошинки вервиці. Зустрілися поглядами. Зрозуміла – впізнав її. Привітно кивнув рукою. На кінчиках його вуст заграла така знайома та привітна усмішка: «Ну, Ви одужуйте скоріше, я ще до Вас загляну…».
Вже наступного дня Василина попрямувала до старшої медсестри за медикаментами. Випадково по дорозі зустріла двох владикових сестер Ганну та Христину. Жінки поспішали на поїзд до Бичкова. Візитом до брата були задоволені. Стан його залишався стабільним. І це вселяло надію на поступове його одужання. І тут сталося непередбачене для самої Василини – від медиків почула звістку про несподівану смерть владики.
Народився у Великому Бичкові 14 квітня 1911 року. Батькові Павлу Ромжі було 44. Працював на залізниці. Носив форму. Мав стабільний заробіток, міг забезпечити сім’ю всім необхідним. Мати – Марія Семак, народила найменшого з дев’яти дітей у 42 роки. Однак, з приведених нею на світ дітей, вижило п’ятеро: Марія, Ганна, Христина та брат-інвалід Степан, який у дитинстві перехворів тифом.
Початкову школу майбутній єпископ закінчив у Бичкові. У 1922-му став учнем реальної гімназії у Хусті. Тут ґрунтовно оволодів основами точних та природничих наук. Добре вивчив чеську, латинську, французьку та російську мови. З відмінними оцінками закінчив гімназію в тридцятих роках.
Жвавий, рухливий, ініціативний завжди навколо себе гуртував молодь. Добре грав у волейбол та футбол, гарно співав і танцював. На канікулах допомагав батькам косити сіно, сушити і складувати у копиці, сапати і прополювати кукурудзу, картоплю та квасолю. По неділях та на свята завжди читав у церкві рядки із діянь Святих Апостолів. З чоловіками на крилосі співав у хорі. Вся постать юнака, ріст, манера спілкування, уміння підтримувати розмову, слухати співрозмовника, викликали до нього довіру та приязнь, вражали своєю простотою та непідступною щирістю. Його очі-вуглинки «просвічували» співбесідника. Говорив виразно, впевнено, але ні на кого не підвищував тону.
По закінченні гімназії навчався в Ужгородській духовній семінарії, потім у Римі у теологічному коледжі «Германікум», закладі святої Терезії «Руссікум». Тут, в храмі Святого Антонія Великого 25 грудня 1936 року покладений у священичий сан. Повертається додому і стає парохом сіл Березове та Нижнє Бистре Хустського району. Через три роки єпископ Олександр Стойка призначає його спіритуалом та професором філософії Ужгородської духовної семінарії. У кропіткій щоденній роботі непомітно збігло 5 років.
Восени 1943-го – 33-річного Теодора Ромжу висвятили у сан єпископа. До єпархії тоді належали 8 монастирів, у них несли духовну повинність 85 монахів і монахинь. В області діяло 495 церков і капличок, духовна семінарія в Ужгороді. У ній навчалися 85 майбутніх богословів. Більше півмільйона віруючих краю молилися за скоріше закінчення війни, кровопролиття та не виправдані жертви, які болем озивалися в людських серцях.
Коли нарешті запанував мир і 29 червня 1945 року Закарпаття ввійшло до складу неньки-України, церковне життя ускладнилось. Посилився тиск можновладців, їхній наступ і вимога зречення прабатьківської віри і приєднання до православної церкви. Рішучий опір владики дав можливість новій владі звинуватити його у співпраці з підпільним українським національним рухом, причислити до таємних емісарів Ватикану. Розробляється конкретний план замаху та вбивства Ромжі. Генерал Павло Судоплатов їде в Ужгород. Звернення про замах доходить до генералісимуса Йосипа Сталіна та міністра держбезпеки СРСР Віктора Абакумова. Санкцію на замах отримано.
Нагода ліквідувати владику трапилася у неділю Царя-Христа, коли в селі Лохово на Мукачівщині освячували новий храм. В понеділок у супроводі отців Даниїла Бачинського та Андрія Березная і двох семінаристів Михайла Бугіра та Михайла Маслея на підводі владику мали підвести до Мукачева, щоб автобусом звідти всім відбути до Ужгорода. Від’їхали від села кілометрів 3. Спускаючись з гірки, почули наростаючий гул «студебекера». Кучер Хома звернув на узбіччя, звільняючи дорогу автомашині. Вона ж на повному ходу врізалася у підводу. Несамовите іржання коней, скрегіт металу, тріск уламків, людський жах і зойк змішалися в куряві дорожнього пилу. Поштовики, що їхали слідом, підібрало важкопоранених людей і довезли до Мукачівської міської лікарні. Завідувач хірургічним відділенням Олександ Фединець та його асистент Микола Вітембергер прооперували потерпілих. Біля хворих постійно чергували черниці-василіанки Ілярія, Іренея, Інокентія та Теофіла, мати Августина. Головний лікар Бергман та його заступник попросили монахинь звільнити палату. Сестричка Одарка ввела хворому рослинний екстракт алкалоїдної отрути кураре. Він спричинив миттєву зупинку дихання і єпископ почав синіти від носа. Цей смертельний укол і спричинив його смерть. Владику спорядили в реверенду, виставили в лікарняній капличці. Причиною смерті фігурував крововилив у головний мозок. Під покровом ночі тіло Ромжі перевезли до Ужгороду. Ховали його у вівторок, 4 листопада 1947 р. Вже після відродження греко-католицької віри у підвалах Ужгородського Хресто-Воздвиженського кафедрального собору були виявлені останки владики, які з почестями були перенесені і встановлені на вічне зберігання тут 28 червня 2003 року…
Марія Конкіна
