icon clock15.10.2014
icon eye28

50-РІЧНИЙ ОЛЕКСАНДР КРАЙНЯЙ З ВЕЛИКИХ КОМ’ЯТ ПОЇХАВ НА ДОНЕЧЧИНУ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Статті та відео-репортажі про солдатів, що беруть участь в антитерористичній операції на Сході країни, наразі є чи не найактуальнішими. Та наша сьогоднішня розповідь нетипова. Адже 50-річний житель вулиці Молодіжної у Великих Ком’ятах Олександр Крайняй поїхав на фронт добровольцем. Ні, його не мобілізували – сам попросився «захищати свою батьківщину». Поспілкуватися з чоловіком по телефону нам не вдалося, адже на лінії фронту це практично неможливо, ба, навіть небезпечно. Проте 74-річній матері, аби не хвилювалася, він телефонує щодня. Деколи каже: «Мамо, я живий, здоровий, у мене все гаразд», а часом лише «дасть сигнал», аби старенька знала, що з ним не сталося нічого страшного. «Я розумію, що говорити по телефону Саша не завжди може, аби не наразитися на небезпеку. За дзвінком ворогу їх легко відстежити. Сестра розповідала, що молодому солдату зателефонувала мама. Тільки-но він підніс «мобілку» до вуха, як снайпер вистрелив прямо в лоба – так і поліг, під схвильований голос матері…», – розповідає Валентина Григорівна. Де саме служить син, мати не знає. Сказав лише, що на Донеччині, подробиці – військова таємниця. Ми ж застали літню жінку вдома за молитвою. Це єдине, чим вона може зараз допомогти синові, «аби повернувся живим та здоровим». А коли починає розповідати про нього тремтячим від безмежного хвилювання голосом, з очей так і ллються сльози.
– Сама я родом з Макіївки Донецької області, там народилися і обидва мої сини. Олександр закінчив другий клас, коли ми приїхали з чоловіком на Закарпаття. Тож коли йшов на фронт, сказав: «Я йду захищати свою батьківщину!». Хоч і строкову військову службу він проходив у держбезпеці у Москві, окупація України російськими загарбниками його вразила до глибини душі. Середуща моя сестра живе під Іловайськом, позавчора у її сина хату розбомбили. Тепер живуть у сусідів (ті виїхали у Росію). Світла у них нема, зв’язку також, а до мене йти не хочуть, мовляв «тут наш дім, могили батьків, сестри та брата, на кого їх покинемо?», – розповідає баба Валя. – Я – інвалід другої групи, чоловік помер ще у 1983 році. За одну пенсію прожити не легко. Та Саша мені допомагає у всьому. Він – єдина опора у житті. Тож коли зібрався на фронт, я дуже хвилювалася, чим допомогти, за що купити спецодяг. Звернулася з цією проблемою до сільської голови Наталії Костелеби-Веремчук і вони з чоловіком придбали для сина всю необхідну амуніцію за 15 тисяч гривень: форму, бронежилет, каску, берци 45 розміру, балаклаву, теплу нижню білизну та зимову куртку. Микола Віталійович навіть їздив у Яблунівку Хустського району (саме там Олександр Васильович проходив навчання, – Авт.) напередодні від’їзду сина в зону АТО. Олександр каже, що там їм також видали один комплект форми. Щоразу запевняє мене, що з продуктами харчування у них також нема проблем – волонтери забезпечують всім необхідним. А одного дня навіть хвалився, що солдати наловили в озері риби і зварили смачну уху.
Окрім старенької матері, у добровольця Олександра Крайняя вдома залишилися вже дорослі син та дочка і трійко онуків. Заради їх мирного та щасливого життя він готовий стояти на передовій.
– Із Великих Ком’ят у зоні бойових дій, крім добровольця Олександра Крайняя, зараз перебуває ще й солдат-контрактник 25-річний Сергій Кеню, якого вдома чекає дружина і двійко діточок. А нещодавно повернулися зі Сходу країни 26-річний Артур Маринич та 23-річний Іван Товт. На сесії сільської ради ми прийняли рішення про виділення 10 ділянок під забудову для односельчан-солдатів АТО. Наразі двоє хлопців, що повернулися звідти, вже написали необхідні заяви, – розповідає Наталія Юріївна.
Кожен із цих захисників для односельців – герой. Ті, що вже повернулися додому, поки що не хочуть розповідати про пережиті страхіття, адже для миролюбних хлопців то був справжній стрес і психологічна травма на все життя. Та для всіх їх родичів, друзів, сусідів та знайомих головне, щоб ворожа куля не забрала їх молодість назавжди.


Наталія КОБАЛЬ