Минулої середи із зони АТО – станиці Луганської додому повернулися близько 20 військових окремого інженерно-саперного батальйону “Тиса” 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади. Зморених постійними обстрілами та недоспаними ночами солдатів, біля військової частини Виноградова чекали когорти громадських активістів, школярів та студентів Виноградівщини, а головне – батьки, брати та сестри, родичі, друзі та колеги-військові. Гаврила Габора з Виноградова зустрічала вся велика та дружна родина. Його хресна Єва Беланинець каже, що вони всі переживали за нього особисто та за всіх його побратимів. Адже завжди хотілося почути рідний голос, вісточку, що живий, і, якщо в когось розрядився мобільник, телефонували бойовому побратиму. «Ми дуже вдячні волонтерам, які, долаючи небезпечні перешкоди, а, часом, ризикуючи власним життям, забезпечували наших хлопців всім необхідним», – каже Єва Отилівна.
– У мене чоловік військовослужбовець – прапорщик Мукачівської частини, як зв’язковий, не «відсиджувався» у тилу, а їздив, не раз потрапляючи під обстріли. Брат Олександр Цола – контрактник Виноградівської частини, протягом чотирьох з половиною місяців захищав наш спокій та цілісність держави на передовій. Чоловік недавно повернувся із Сходу, а зараз приїхав і брат. Те, що мовилося у ЗМІ, нібито бідні солдати сидять без хліба, продуктів харчування – не правда. Звісна річ, доставити вантаж на передову нелегко, але їх, хоч і з невеликими затримками, забезпечували всім необхідним. Мій чоловік особисто їздив та доставляв у гарячі точки озброєння, одяг, їжу,– розповідає Тетяна Лук’яненко.
Поспілкувалися ми і з солдатами. Кулеметник Микола Ракущинець констатував: «Головне, що ми повернулися додому живими!». Юрій Олійник, ніжно пригортаючи до серця кохану дівчину Юлю Кузнєцову, розповів, що наразі на Луганщині складна, напружена ситуація. Та найбільшою проблемою для солдатів є те, що не проводять ротацію.
Стрілець Степан Молнар перебував на Сході країни 4 місяці, хлопець розповідає, що вони щодня перебували під рясними обстрілами «градів» та різнокаліберних пушок, спали в окопах у бронежилетах та касках. «Спасибі волонтерам, які нас забезпечували всім необхідним. А сили духу додавали батьки, рідні та друзі, які по телефону психологічно підтримували, збадьорювали», – каже хлопець. Міцно стискає братову руку маленький 8-річний Крісті, який нарешті дочекався старшого брата, адже він щодня молився, аби Ангел вберіг його від ворожої кулі. Не приховує сльози хвилювання і мама солдата Наталія з Фанчикова: «Навіть словами не можу передати отой жах, який пережила за ці чотири місяці очікування сина із зони бойових дій. За цей період у мене не було ані дня, ані ночі спокою. Коли почула, що вже їде додому, радості не було меж. У мене четверо синів і дочка. Та фах військового обрав лише найстарший».
– Найбільше мене радує те, що я вдома. Нікому не бажаю бачити те, що нам довелося пережити. Дай Бог, аби всі були живі та здорові і щоб в Україні був мир, – каже старший стрілок Олексій Погребняков.
Повернулися додому у відпустку чи на завжди, солдати не знають. Переповнені позитивним емоціями перебування на рідній землі, навіть не хочуть думати про те, що їх чекає завтра, аби не затмарювати щастя обіймів з найріднішими людьми, які чекали їх повернення додому живими….
Наталія КОБАЛЬ
