Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Сьогодні немає жодного жителя України, який не знає про жахіття голодомору 1932-1933 років. А в повоєнні роки наша країна пережила ці жахи ще раз, бо сталінська політика хлібозаготівель стала визначальною причиною голоду в Україні 1946-1947 років. Про ті страхіття добре пам’ятає мешканка нашого міста Тамара Михайлівна ПІДГОРОДЕЦЬКА:
– Я народилася у самий розпал голодомору 18 липня 1933 року. Моїй мамі дали декрет лише на 26 днів, після чого вона змушена була йти на роботу. У тата був племінник, який народився у грудні 32-го, тож мене залишали з тіткою Марією, яка не працювала, бо доглядала дітей. Батько щодня давав їй булочку, аби прибувало молоко, яким вона нас годувала, доки матуся трудиться.
З розповідей людей я знала, що голод був не лише на Україні, а й Поволжя страждало та Кубань (мій покійний чоловік звідти родом) – і неврожай був, і уряд не сприяв. Дуже гірко, що в такій багатій державі як Радянський Союз не було руки допомоги республікам, де засуха призвела до такої біди. Чоловік мені розповідав, щоб вижити, люди очищені качани кукурудзи терли на тертушці і з тої тирси пекли калачі. І це на Кубані в такому хліборобному краї. Очевидці також казали, що, коли представники влади шукали зерно, вигрібали все, навіть вмираючу людину піднімали з ліжка, щоб під нею не сховали пшеницю.
Коли настав голод 46-47 років, мені було вже 13 років. Тож ці події я вже добре пам’ятаю. В Україні нічого не вродило, бо не було дощу. Картопелька була трохи більшою за черешню. Ми жили вдвох з мамою. Аби нам було поїсти на обід, треба було почистити 450 штучок (я порахувала). На городі росла морква, яка була тоншою за мізинчик малої дитини. Я її рвала, мила, чистила, потім доїла козу (молока було так само мало) і варила з того якийсь обід, щоб мама поїла. Ненька була така жовта, як лимон, і я дуже боялася, що вона помре і зостануся одна. Коли вона десь діставала кісточок і трохи борошна, то ми варили затіруху.
Пригадую, якось моя сестра Віта прийшла до школи з синцем. Коли ми спитали, що трапилося, вона каже: «Я хотіла картопельки взяти, а тато насварив і побив мене, бо казав, що й завтра щось треба буде їсти». До школи діти приходили змарнілі і немічні, на уроках мліли, навіть вмирали. Я дружила з дівчинкою Лєрою, яку дуже змучив голод. Вона тяжко захворіла, а лікувати було нічим, тож незабаром померла. Коли лежала у труні, людям здавалося, що вона ще ворушиться. Можливо, що це була їхня фантазія, а, може, й справді так було, не знаю. Коли хтось помирав, навіть не було з чого домовину зробити. Мертвих везли на возі, а потім закопували у яму.
У старшого брата народився син, і я поїхала до нього в Київ. Якось ми з його дружиною пішли на Володимирський ринок, де зараз палац «Україна». Дитячої коляски в неї не було, тому вона віддала мені дитину та наказала дуже міцно тримати і не відпускати, бо були випадки, що дітей викрадали, а потім на базарі продавалося людське м’ясо. «Ти стій і мовчи як глухоніма», – ці слова мені так вбилися в голову, які я не забуваю донині. Люди їздили в західні області, купували за гроші або міняли одяг, годинники на хліб, крупи, картоплю та інші продукти. Дехто з них наймався на роботу. Багато не повернулися додому – або дорогою самі померли, або їх вбили. Це були дуже страшні роки.
Мого молодшого брата забрали на війну ще неповнолітнім. Він дійшов аж до Відня, але роки війни йому не зарахувалися в службу в армії. Тому брат залишився нести службу при генералі, з яким воював, і мав повернутися у 1947 році. А мама йому написала в листі, якщо генерал хороший, нехай і далі залишається при ньому, бо в нас голодовка.
Й досі важко пояснити, чому ніхто не допомагав народам, які вмирали від голоду, чому у нашому «Союзі нерушимому республік свободних» не було того славнозвісного оплоту. Навпаки, замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару…
Підготувала Любов ТОКАЧ
