Перебуваючи у відпустці, на наше запрошення до редакції завітав старший офіцер третьої батареї другого артилерійського дивізіону 128-ої гірсько-піхотної бригади Дмитро Мілютін. Ми попросили його розповісти нашим читачам про службу в зоні проведення АТО та про вихід із Дебальцівського плацдарму. – Бойові завдання доводилося виконувати не тільки безпосередньо поряд з Дебальцевим, але і в інших населених пунктах, зокрема, Вільховатці, Нікішині, Чорнухіно, Кам’янці, які ми прикривали артилерійським вогнем, – розпочав він свою розповідь.
Безпосередньо в зоні АТО мобілізований старший лейтенант Дмитро Мілютін перебував з 23 вересня. Відразу зауважив: боєприпасів та пального вистачає, їх підвозять по мірі необхідності. Щодо амуніції, зокрема, форми та взуття, то їх було надано мобілізованим. Ось тільки якість – ніяка. Той одяг та берци в бойових умовах витримують близько двох місяців. Їжею бійців, здавалося б, також забезпечує держава, але й щодо цього реально рятують ситуацію волонтери. Адже, приміром, півроку щодня харчуватися однією тільки кашею нереально. «Без підтримки волонтерів воювати було б дуже важко», – каже мій співрозмовник і пояснює, що пальне та снаряди – то не найголовніше, чого потребують бійці на передовій. Тому й раділи в зимову холоднечу теплому одягу, вологим серветкам (бо ж помитися в польових умовах на передовій просто немає можливості) та іншим необхідним там речам.
В підрозділі Дмитра Станіславовича лише двоє наших земляків – він та комбат Борис Уршанський, решта вояків – з різних регіонів України. Отож, і підтримка волонтерів була зусібіч. Але найпотужніша допомога надходила бійцям від виноградівських, київських та житомирських волонтерів. Тим більше, там є потреба в таких речах, без яких воювати в нинішніх умовах дуже складно (наприклад, планшети, GPS-навігатори, метеостанції, генератори, прилади нічного бачення, тепловізори). Все це було, але, на превеликий жаль, наразі цього немає. Адже при виході з Дебальцівського плацдарму найперше рятувалися людські життя – найвищої цінності просто не може бути. З оточення виходили з боями, поспіхом, тож позбулися бійці навіть багатьох особистих речей. Адже жоден ЗІЛ звідти не виїхав – в один поцілив снаряд ще у Вільховатці, інший перевернувся дорогою. Загалом з підрозділу Дмитра Мілютіна з Дебальцівського плацдарму виїхали три броньовані машини. Ті, які вийшли з ладу, бійці знищили самі – аби техніка не дісталася ворогу. Ремонтувати ж не було часу – виходили з-під обстрілів.
При виході з Дебальцівського плацдарму в підрозділі Дмитра Мілютіна під час шквального обстрілу загинув тільки один з бійців – 30-річний киянин. Але, незважаючи на небезпеку, тіло бойового товариша його побратими забрали. А загалом за увесь час виконання там бойових завдань п’ятеро вояків з його батареї отримали осколкові поранення. Машину Бориса Уршанського бойовики підбили, але, дякувати Богу, все минулося благополучно.
– Наші бійці всі виїхали звідти, – розповідав Дмитро, – а, мабуть, півбригади йшли пішки по 15-20 км. Декому довелося подолати 27 км. Виходили з Дебальцівського плацдарму в одному напрямку, але різними шляхами. Вирвалися з оточення і йшли звідти близько 15-ти великих колон. Спрацював ефект несподіванки. Бойовики не встигали зреагувати. Відтак в Артемівську стояло досить велике групування наших військ, в тому числі артилерія.
Всі бійці його батареї (57 чоловік) – з числа мобілізованих віком від 20-ти до 60-ти років. Добровольців усього двоє-троє. Бойовими розрахунками керує і безпосередньо веде артилерійський вогонь саме старший офіцер Дмитро Мілютін. Питаю його: «Це складно?». «Цьому я свого часу вчився декілька років. Мріяв стати військовим, як і мої батьки», – відповів він. Що ж, вища військова освіта знадобилася. Тому й не дивно, що його знання і досвід, помножені на бойову злагодженість підрозділу, приносили чимало проблем проросійським бойовикам. Вочевидь, тому за голови артилеристів-віртуозів, професіоналів своєї справи вони обіцяли великі винагороди. І мова насамперед йде про Дмитра Мілютіна та загиблого героя з Дротинців офіцера, старшого лейтенанта Василя Білака. Ці два хлопці, хоч і служили в різних підрозділах, але спілкувалися між собою, працювали на одній частоті радіостанції, бувало, навіть часто отримували завдання вести вогонь по одній цілі.
– І хоч, бувало, що бойові снаряди, в тому числі з російських «Градів» накривали село, але переконати місцеве населення в тому, що це робимо не ми, просто неможливо, – розповідав Дмитро Станіславович. – Пояснюєш специфіку «Гаубиці», мовляв, стріляти на близькі відстані не можемо (ближче ніж на 3 км дуже незручно), а ми ж стоїмо за півтора кілометра від села. Тим більше, стріляють «Градами», а по їх трубі на місці вибуху видно з якого напряму вона прилетіла. До речі, снарядів проросійські бойовики не шкодують, але похибки розрахунків їхніх артилеристів не раз і не двічі рятували наші бойові машини та моїх бійців і мене, – вів мову офіцер. – Бувало, вибухи за кілометр-півтора від нашої позиції, а ввечері ми дізнаємося, що стріляти намагалися саме по нас.
Щодо місцевих жителів, то деякі зі сльозами на очах просили артилеристів не залишати їхні населені пункти, боялися, що тоді бойовики зрівняють село з землею. Але траплялося й таке: коли позицію бійців обстрілювали, вони точно знали, що інформаторами-коректувальниками було саме місцеве населення. Там, у зоні АТО, потужною проросійською пропагандою їх переконливо «зомбує» телебачення та радіо. Прикро, але люди їм вірять…
Та попри небезпеку, яка повсякчас чатувала на передовій, попри шквальні обстріли бойовиків, бійці 128-ої бригади вірили, що з Дебальцівського плацдарму вони все-таки вирвуться і понад усе чекали на хвилюючу мить зустрічі з рідними. Але їх бойовий дух та відвага не зміліли. Вони готові й надалі боронити Україну, стояти насторожі її незалежності.
Ганна КОБАЛЬ
* * *
НА ЗНІМКУ: старший офіцер Дмитро МІЛЮТІН, комбат Борис УРШАНСЬКИЙ та військовий журналіст, спецкор телеканалу «1+1» Андрій ЦАПЛІЄНКО.
