Серед усіх трагедій, які пережило людство, Чорнобильська катастрофа не має аналогів за масштабами рукотворного забруднення екологічної сфери, негативного впливу на здоров’я та психіку людей. Найбільша техногенна аварія в історії людства сталася 26 квітня 1986 року – вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС і сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році. Лише наступного дня, після того як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні мала місце аварія, уряд СРСР повідомив про Чорнобильську трагедію. З території в радіусі 30 кілометрів від місця аварії було евакуйовано більше 100 тисяч людей. Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і більше 200 було госпіталізовано. За неофіційною статистикою в Україні померло не менше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС. Із-за традиційної секретності приховувалась інформація про дійсні масштаби катастрофи і в найбільш постраждалих областях України, Білорусії та Росії в перші дні після аварії не здійснювались жодні заходи по захисту населення від радіації.
На до і після Чорнобильської аварії поділилося життя Анатолія Маслянчука з Широкого. Він був одним із тих медпрацівників, котрі допомагали місцевому населенню у ті жахливі дні. Для надання медичної допомоги постраждалим були сформовані мобільні бригади у складі чотирьох чоловік (водій, лаборант, лікар і фельдшер) з Виноградова, Хуста, Берегова, Ужгорода і Мукачева. Після Паски, 5 травня 1986-го у складі виноградівської бригади поїхав Анатолій Федорович. Родом він із Хмельниччини, але волею долі наш прекрасний край став його другою домівкою. Точною інформацією, куди їдуть ніхто не володів. Спочатку їх привезли до Рівного, а звідти в бік Чорнобиля, який на той час вже був евакуйований. Звичайно, що першими вивезли свої родини посадовці, а прості люди нічого про страшну біду навіть не чули. Адже почалися травневі свята, всі відпочивали, саджали картоплю, в самому Чорнобилі навіть весілля гуляли.
Медики зупинилися в селищі Поліському на території лікарні. Першу ніч спали в автомобілях. Після розподілення Анатолій Федорович працював у «швидкій допомозі». Вони надавали медичну допомогу місцевому населенню та вивозили лежачих хворих. Попереду їхала пожежна машина або поливальна техніка і водою збивала пилюку, а вже за ними «швидка». Але й донині не розуміє, чому лише вночі проводилася ця евакуація? Напевно, це робилося, щоб уникнути розголосу. Бо як начальство дізналося, що американці їдуть, наказали взагалі ховати автомашини. «Найбільш болісно було дивитися на господарів, які змушені були покидати свої рідні оселі. Такий плач стояв, що в самого сльози текли, бо дуже шкода їх було. Декому ставало погано, то ж на місці медичну допомогу надавали. Місцеві потім розповідали, що невеликі пожежі і до того часу траплялися, саме тому ніхто цей вибух серйозно не сприйняв, аж поки не дізналися правди», – розповідає «чорнобилець».
Ніякої інформації про рівень радіації медпрацівники не отримували. Їм не видали ні спеціальної одежі, ані якого знаряддя захисту. Як приїхали, так і ходили. Лишень військові розбили на території імпровізований душ, де щоразу треба було митися. Вся вода завозилася – і питна, і для купання. Працювали вахтовим методом, а через кожні п’ять днів бригади мінялися. Це вже потім, як погасили пожежу, людей залишали на більш тривалі терміни.
– Тільки з часом ми дізналися, що радіація там була дуже висока, – пригадує Анатолій Федорович. – Адже кожні 2-3 години ми бачили спалахи, після чого й відбувався її викид у повітря. Особливих змін в організмі не було, лишень пекло в роті, ніби гарячий шматок металу поклав. Саме той металічний присмак постійно турбував і доволі часто хотілося пити, а так нічого нормально.
Врізався в пам’ять епізод, як ми везли опроміненого вертолітника, що сипав пісок на реактор. Але його одразу ж забрали до Москви в шпиталь. Пригадую їдемо, а погода тиха-тиха – ні вітру, нічого. Аж ось з’являється коричнева хмара і з неї починає падати дощ. Але він проливається не звичними краплями, а завдовжки з сірник і зі стрімким свистом, що навіть вікна не встагли прикрити.
Звичайно рідні переживали, особливо дружина. Це зараз мобільний у кожного, а тоді зв’язок не був такий швидкий. І навіть, якщо зателефонуєш, прослуховували розмову, а як не те щось кажеш, то одразу їх переривали.
Після повернення додому Анатолій Маслянчук працював у приймальному відділенні, затим дільничним терапевтом у поліклініці, а відтак у фізкабінеті. З дружиною в них підростала донька, яка так і лишилася єдиною, бо через можливі непередбачувані наслідки вони не ризикнули заводити ще діток. Адже не секрет, що були випадки, навіть у нашому районі, коли діти народжувалися з різною патологією.
Свій обов’язок медика він виконав чесно, і здавалося, що нарешті почалося звичне життя. Але не сталося, бо ще донедавна здорова людина з часом він почав відчувати на собі наслідки участі у ліквідації Чорнобильської аварії. Анатолій Федорович переніс п’ять операцій, має третє групу інвалідності. Останнім часом часто тиск мучить. Та не лише це бентежить його душу, а те, що від держави достойної підтримки не отримав. Вже й до суду подавав, щоб перерахували пенсію, виграв справу, але поки що ніяких змін. Тому з адвокатом готують звернення до міжнародного суду і не втрачає надію на справедливе рішення. Та все ж оптиміст по натурі жартує: «Добре хоч ліки за пільгами можна отримати»…
Любов ТОКАЧ
