ДОПОМАГАТИ ІНШИМ МОЖНА І В ІНВАЛІДНОМУ ВІЗКУ

У цей непростий для української армії час чи не найзатребуванішою є справа волонтерська. Молодим та завзятим вона – до снаги. А от ми поспілкувалися із особливим волонтером. Городянин Андрій Гепенко після важкої травми зараз пересувається в інвалідному візку і це не заважає йому бути корисним для суспільства. Він є одним із перших активістів виноградівського Руху підтримки закарпатських воїнів. І наразі це не єдина справа, якою займається Андрій.
– Я знайомий із багатьма інвалідами, які в принципі нічого не хочуть робити. А у мене немає часу жаліти себе, оскільки завантажений роботою, сплю переважно по 2 години на добу. Переконаний, що кожна людина може знайти собі роботу. Як казав мені Олександр Ковалевський: «Хто хоче працювати – шукає можливості, а хто не хоче – причину». Я ж беруся за будь-яку запропоновану роботу, що мені під силу. А от допомогу не приймаю, аби бути незалежною людиною. До того ж власноруч зароблені гроші більше цінуєш. А от вільний час полюбляю спілкуватися з друзями не через соцмережі, а в реалі. Щодо хобі, пишу вірші для себе. Багато читаю наукової літератури про космос, історію, піраміди, а також про айтітехнології. Працюю заступником директора з маркетингу та режисером монтажу ТВ «Севлюш», зачитую деколи дикторський текст, роблю відеомонтаж весіль з Михайлом Талабірою, з Олександром Ковалевським розробляю фотокниги, рекламну продукцію та візитки, займаюся програмуванням – розробляю сайти на замовлення.
– Рух підтримки закарпатських військових ми створили задля того, аби допомагати безпосередньо тим солдатам, котрі йдуть захищати цілісність нашої держави на Схід країни. Для того, аби наша підтримка була своєчасною, активізуємо небайдужих людей через соціальні мережі. Саме інформативне наповнення Інтернет сайтів Однокласники, Facebook, Twitter та Контакти і входить у мої безпосередні обов’язки. Спочатку мало хто відгукувався на прохання допомогти. Люди казали «хай допомагають депутати та бізнесмени», або ж обурювалися  «чому ми маємо допомагати воювати Луганську та Донецьку, це ж не у нас йде війна». Ми намагалися пояснити їм, що це не війна східних областей держави, а всієї України і там воюють наші, закарпатські солдати. Крім того, якщо сьогодні війна там, завтра вона може прийти до нас. Спочатку було важко пояснити важливість нашої справи, адже менталітет закарпатців – «моя хата скраю». Були і такі, що приходили записуватися волонтерами і питали «А яка зарплата?». Ми їм пояснювали, що волонтерська діяльність є доброчинною і всі тут виконують певні функції безкоштовно. Особисто для мене жодні гроші не замінять слова вдячності за допомогу, – продовжує свою розповідь Андрій Іванович. – У витоків Руху стояли Олександр Ковалевський, Інна Осадча, згодом до нас приєднався Михайло Роман, який зробив дуже багато для повноцінного функціонування Руху. На сайтах ми звітуємо про свою роботу та надану допомогу небайдужих людей. Оскільки не всі хочуть, аби їх прізвища афішували, вказуємо лише надану ними допомогу, а вже детальнішу інформацію записуємо в журнал, який ведеться в офісі. Я відповідаю на телефонні дзвінки, координую дії волонтерів. Є у нас дві дівчини – Олена Бобик і Мар’яна Гевкан, котрі найактивніше займаються волонтерською діяльністю. Ольга Шерегі відповідає за збір коштів із скриньок, які знаходяться в магазині, а також за ведення журналу обліку допомоги. Є чимало людей, котрі постійно надають допомогу: стартові пакети та поповнювачі мобільного зв’язку, продукти харчування…
Соціальні мережі зараз активно ввійшли у побут людей. Про важливість волонтерської роботи, яку виконує Андрій, свідчить те, що щодня на сторінках ознайомлюються з інформацією 300-400 чоловік. «Часто буває так, що до нас телефонують люди і кажуть, що ми читали в Інтернеті, що вам треба, приміром, теплі речі, куди привезти. А от що безпосередньо треба нашим солдатам, краще знає Олександр Ковалевський. Я ж шукаю в Інтернеті, де ці якісні речі можна придбати швидше і дешевше. Офіс працює з 12-ої до 14-ої, з 16-ої до 18-ої год., хочеться, аби цей відрізок часу був більшим, проте не вистачає волонтерів», – каже хлопець.
Наша сьогоднішня історія зайвий раз підтверджує народну мудрість, яка вчить нас, що робити добро і бути корисним для суспільства може кожен, головне – бажання.


Наталія КОБАЛЬ