Любов до мистецтва народилася разом з ним, коли він з’явився на світ в 1941 році у родині Кутланів, в селі Фанчиково. Був молодшим сином у батьків. В ранньому дитинстві батька не стало. Та навіть сивоволосим він не нарікав на тяжке дитинство чи життя. Ніколи не говорив зайвого – стриманий, вдумливий із живим поглядом, усмішкою. Він загартував себе витримкою, працею і вічною надією на краще. І мрією, яка зробила його життя повноцінним і забезпеченим. Зовсім не дивно, що малярство з ранньої пори взяло над ним верх – був вчитель, був наставник, провідник у світ мінливого мистецтва, світ пізнання. Степан Кутлан приходився рідним дядьком, вчителював у сільській школі і на той час мав поважний вік. Він давав перші уроки йому і його другові Міклошу Горонгозо із Шаланок. І це були не лише уроки малярства, а й уроки інтелігентності, порядності, людяності, стриманості. Від нього він черпав усе, ловив усі підказки. Вчився. Старанно, охоче, з ентузіазмом. Працював, одружився, переїхав до Виноградова десь у 70-их роках. І все склалося благополучно. Завжди говорив, що щасливий. Напевно тому, що не бажав занадто багато. Можливо і зміг би піти далі свого вчителя, стати титулованим художником, але основне, що він взяв від життя – розуміння свого призначення.
Його живопис так само простий, як його внутрішній світ: зрозумілий, сповнений сили буття, поклоніння природі і духу, що переповнює душу відчуттям щастя. Його живопис, як безкінечна сповідь: світла, сокрита, утаємничена і водночас виднокола. «Я духовна людина…» – якось сказав він, напевно маючи на увазі своє відношення до Бога: ретельно відвідував усі служби в церкві, старанно читав молитви і дотримувався усіх заповідей. А «духовна» – це ще й переповнена силою духу, те, що в народі називають безстаршною життєвою силою. Магнетичне сіяння його полотен, здається з часом тільки буде посилюватися, бо в ньому закладена молитва і таїнство сповіді…
Мистецтво відроджує з найзапеклішого вогню, і просить лише одне – бути вірним собі. Павло Кутлан довго не звірявся і в особистому виборі був впевнений. Він написав велику кількість полотен, він створив сотні пейзажів, у яких світ навколо, як галактики, неймовірно величний і божественний. Майже в кожному домі знайдеш одну-дві роботи з простим пейзажним сюжетом зі скрупульозною деталізацією і обов’язково в багетній рамі. Його роботи любили за врочистий настрій, за ту незарозумілість, за розумну траєкторію спокою, що панувала і трималася в його руках разом з пензлем. Він працював в шаленому ритмі і довгий час, весь час знаходячи не мотиви, а себе для мистецтва. І те, що холодні тони на полотні є холодними, закономірність і не треба природу обдурювати, скаже він. Усміхнеться і додасть: «Але можна прикрасити, трішки додати кольорів…». Не говорив ніколи про те, що він, як художник так відчуває, чи бачить. «У живописі є щось незмінне, що чіпати не потрібно, усе інше можна поправляти». Як митець, він виконував роль глядача-віртуоза і єдине, напевно, що хотілось йому донести до нас – це якусь гостроту смислів, не марнолюбства, простоти і звичайності. Все його єство марило завзяттям, так чи інакше жити тим, що перед тобою…
Його симпатією були цяточки – не мазки площинні, не бутафорія ліній та плям. І якось інтуїтивно з’являється підказка – це спадкова риса, генетична пам’ять, адже вони так схожі на перші роботи Кулана Степана ( принаймі які знаю). Він не експериментував, бо боявся, що білі плями його свідомості поглинуть не його, а ту красу, яку він бачить. А тих білих плям на роду, як то кажуть, є чимало. Він не змінював свою манеру, щоб не попасти під екстримний шквал сучасного мистецтва та не загинути від власного безсилля. Отримав дар, зберіг його у якомусь первозданному вигляді. Так він сповідується всім і Богу, сповідується мистецтву.
Павло Антонович залишив цей світ в досить поважному віці, але це стало несподіванкою для всіх. Маючи проблеми з здоров’ям, ніколи не жалівся. Був чудовим чоловіком, батьком, дідусем, колегою, другом.
Світла йому пам’ять і легкої ходи у світах незвіданих…
Валентина Костьо,
керівник галереї «Імпасто»
