На південному схилі Чорної Гори примостилася багатоповерхова будівля, оточена двогектарним осіннім садом. Зараз у ній мешкають літні одинокі люди, яким судилося доживати віку поза рідним домом. Інтенсивні зміни в суспільстві теж є чинником, який не дає пансіонатові спорожніти – молоді покоління виїжджають за кордон, а свою старшину намагаються передати на утримання держави, для інших самотнє життя в молоді роки плавно перейшло у самотність у поважному віці, треті прийшли сюди, бо діти невзмозі прогодувати самих себе, не те що їх, – батьків.
На початку 90-х живі доношували одежу за померлими
У геріатричному пансіонаті зараз перебуває 160 літніх людей. За тридцять років стіни будинку пережили не одного мешканця. Є тут і поважні старожили. Наприклад – Ірина Георгіївна Ємченко. Жінка потрапила сюди ще за часів СРСР, відтоді на місці старої країни появилася зовсім інша держава. Всі економічні й соціальні проблеми, які виникали за 28 років, відчувалися і тут, в будинку перестарілих. На початку 90-х, пригадує Ірина Георгіївна, мешканцям пансіонату не було що одягнути, ті, хто залишалися живими, доношували одежу за померлими. Вже пізніше почала надходити гуманітарна допомога, всіх одягнули, легше стало з харчуванням.
– Я працювала на Луганщині 40 років бухгалтером. Дитиною була учасником війни, німці збиралися мене розстріляти, бо запідозрили, що я допомагаю партизанам, але мама впросила. «Та воно мале, – каже, – з дому не виходить нікуди». Мій батько до війни професійно займався різьбою по слоновій кістці, після боїв повернувся додому без правої руки. Це його і зламало. Аби забутися, він почав пиячити, не міг знайти підходящу роботу. Мій чоловік працював на шахті, де захворів на туберкульоз. Тож тривалий час мені довелося опікуватися і батьком, і матір’ю, і свекрухою, – розповідає Ірина Георгіївна. – До Закарпаття потрапила завдяки сину. Він військовий, його направили сюди. Тут він і залишився жити, одружився. Я ще тоді мешкала в Луганську. Одного разу в моєму будинку сталася пожежа, я сильно обгоріла, навіть осліпла на одне око. Поїхала до сина на Закарпаття. А тут однокімнатна квартира, молода сім’я. Тому я тимчасово прийшла жити до пансіонату. Через деякий час, коли діти побудували будинок, вони кликали мене жити з ними. Проте я не повернулася, звикла жити тут. Прокидаюся щодня о 5-й ранку. Найперше розчісую волосся, потім вмиваюся. Годину читаю молитви. Іду на сніданок. Значну частину дня доглядаю за квітами. Хоч я недобачаю, але квіти дуже люблю. Вазонів у моїй кімнаті – море. Це і є моїм хобі, тим, що робить життя цікавішим. А ще, поки добре бачила, дуже багато в’язала…
Віднедавна у нас новий директор – Наталія Андріївна. З нею можна по-людськи поговорити про життєві речі, про різне. Попередній директор теж був хороший, але жінка є жінка, – дипломатично згадує Ірина Георгіївна.
Згодом інший мешканець пансіонату розказав, що Наталія Андріївна не лише вислухає, поговорить, але й пригощає цукерками, принесеними здому. Буває й таке, зізнається директор Наталія Микуляк. Людей багато, кожен має свої звички. Коли бачиш, що жінці не сидиться, що вона бере віник і підмітає у коридорі, звичайно, хочеться для неї зробити щось приємне. Хоча б пригостити печивом або цукерками. Або є тут чоловік, який сам пропонує свою допомогу. Він охоче зробив санітарну побілку в коридорі, а це б коштувало величезних грошей.
Найчастіше приходять баптисти і кандидати перед виборами
Перші пацієнти тут зявилися 30 років тому, каже Наталія Андріївна. Мешкають переважно інваліди та одинокі люди похилого віку. Для їх потреб передбачена перукарня, стоматологічний кабінет, пральня, тренажерний зал, кінозал, бібліотека, збудована капличка, де священик проводить богослужіння.
Відвідувачів небагато, напередодні виборів згадують про літніх людей кандидати в депутати: привозять солодощі, цікавляться здоровям…
Найчастіше приходять баптисти. Вони проповідують, ведуть розмови з людьми. Мешканці пансіонату не проти поговорити, хоч залишаються при своїх конфесіях та релігійних переконаннях. Надають матеріальну допомогу благодійні релігійні організації. Нещодавно до дня людей похилого віку тут провели масштабний концерт – такого, кажуть, не було ні разу. Зібралися всі, хто міг ходити або пересуватися на візках.
Питаю: Чи є проблеми в пансіонаті? Наталія Микуляк відповідає:
– Звичайно. Інколи їх вдається вирішити – наприклад, нам були відмовили у фінансуванні пожежної сигналізації, бо завелика сума витрат. Ми змогли оптимізувати проект, зробити його удвічі дешевшим і добитися фінансування. Проводимо ремонт даху, а найближчим часом почнемо обладнувати на кожному поверсі душові приміщення. За десятки років їх тут так і не поставили. І, до речі, водопровідна система й каналізація давно вже потребує заміни. На все потрібні кошти.
Вистачає проблем з фінансуванням харчування. На 2018 рік було передбачено суму витрат на рівні минулого року. А тим часом морква, буряк, інші овочі, м’ясо цього року значно виросли в ціні. На завершення зустрічі Наталія Андріївна зазначила:
– У такому закладі, як наш пансіонат завжди є потреба в спілкуванні, в увазі з боку волонтерів чи благодійників. Повірте, тут особливо цінують і добре слово, і найскромніший подарунок. Тому будемо раді всім, хто має можливість і бажання допомогти людям, які опинилися в нашому будинку.
Василь Горват
