Його віддана любов до Всевишнього дала свої плоди

«Крепко ты держал свой путь святой в душе великой и простой» – слова, вибиті на гранітній дошці, встановленій на могилі монаха в мантії – Мелетія, в схимі – Луки (Михайла Рущака (1902 – 1983) на місці його поховання.
38 років він відсутній на землі. В його келії незвично тихо. Тут ні з чим незрівнянний спокій і благодать. Лише сонячне проміння нечутно пронизує шибку. За нею гойдаються рожеві мальви. Дзвінко гомонять пташки. Видно відкриті до Божого храму двері. Освітлені сонцем образи. Ним оживляється лице Богородиці та Ісуса. У лампадці горить, потріскує вогник. На престолі відкрите святе Євангеліє. Донизу звисають вишивані рушники. Таке відчуття, наче отець Мелетій ненадовго віддалився і ось-ось повернеться в келію, щоб нас прийняти, поговорити, вислухати прохання, відчути нашу біль, дати слушні поради, щоб розсмоктався збитий смуток і глибока печаль, у душі прокинулося милосердя і без зайвого тягара сумнівів та тривог кожен звів свій погляд на небесну височінь, до Всевишнього. Відчув, що життя прекрасне. Дане воно нам Творцем Небесним і залишається за нами назавжди.
У криниці Мелетія – джерельна вода. Холодна, чиста, прозора, як людська сльоза. П’ється легко. І на душі настає відчутне просвітлення. Наче сам по собі розсипався весь тягар буденних земних проблем. Тут хочеться посидіти, відійти від роздумів, поговорити про високе і неземне, про те, що віками живить людську душу і свідомість. Теплі відчуття огортають людину. Наче незрима тінь отця Мелетія стоїть поруч і благословляє нас усіх. Наче він знає, що розпочату ним тут справу надійно продовжують ті, які вже після нього прийшли сюди нести свою духовну ношу.
Церковні дзвони кличуть людей до храму. На спільну з Богом молитву. Перед Всевишнім – усі ми рівні. Це святе відчуття пронизує усю Колесарову гору під Хустом. Вона добре пам’ятає неспішні кроки отця Мелетія, його виважену ходу, оберігає недоторкану його келію, постійно сюди збирає і кличе людей, щоб просвітлилися, доторкнулися до християнської віри, її чеснот і понесли з собою далі у життя.
Любов Божа! Відчутна в зірках і у вербах та дубових дібровах, в кожному серця людського ударі. Такою її завжди сприймав, бачив і відчував цей боголюбивий старець Мелетій. Такою в його серці залишалася Україна, його батьківська Срібна Земля, сходжена босими ногами. Понад усе на світі любив її. Сприймав, як матір рідну і єдину. Ніколи не нарікав на важку долю вигнанця. Вибрав її добровільно. На зорі своєї юності зрікся усього світського. Відійшов від людей. Став жити у віддаленому від доріг місці, на Колесаровій горі, поблизу рідного Хуста. У народі здавна його називали Городиловим. Тут, у невеликій хатинці, обласканій сонцем і зірками, обмитій грозами і проливними дощами, обсіяній польовими квітами він роками проживав, молився і віддавав Всевишньому щоденні, належні йому почесті. Терпляче возносив до неба слова синівської подяки за людей, котрих зцілив від душевних і тілесних хвороб, невиліковних недугів, врятував від спокусливого гріха, вчасно підтримав і допоміг вирівняти дорогу серця і життя, виправити свій хибний крок, щоб ніде не оступитися, не піддатися слабинці, у суворих випробуваннях долі вистояти, з новою вірою та надією на поміч Божу, любов’ю до всього сущого на землі далі продовжувати творити, діяти, жити, приносити користь батькам, своїм близьким і рідним, державі і всьому народу. Отець Мелетій розумів мову звірів і пташок, відчуття поривів вітру та бурірозхитаних буків і ялиць, жив у гармонії з оточуючим його навколишнім світом. Однак частенько потерпав від людської підлості і заздрості. Інколи вона йшла і від декотрих церковнослужителів. Всі образи старався прощати. Прощав цькування і несправедливі звинувачення, гоніння та приниження його людської гідності. Кожного як брата сприймав. Вважав, що людина прийшла на цей світ, щоб любов Божу повніше пізнати. Саме цим відчуттям постійно зігрівав свою душу, освітлював свої вчинки і наче наближався до Всевишнього.

До старця постійно прямували люди. Йшли на прощу. Довірливо несли йому свої земні турботи, кимось завдані кривди, заподіяні образи і болі: корова перестала давати молоко; чоловіка і батька дітей зманила перелюбниця і цим осиротила їх; у матері горе, бо запив син і все майно пішло по вітру; зникли з хати гроші, які малолітній онук витратив на велосипеда… Він уважно вислуховував кожного, вникав у зміст почутого, щиро співчував, знаходив переконливі слова, аби розрадити в біді, зняти з душі той біль, смуток, зневіру. За кожною сповіддю стояла конкретна людина, яка вірила йому, чекала розради, сподівалася, що силою його молитви він не лише підтримає її, але і обов’язково допоможе.
А люди йшли і йшли до нього. Піднімалися у гору крутою доріжкою. З двох боків оминали лісові насадження. Зрідка зупинялися, аби перепочити. Несли до нього свої нехитрі пожитки, дари. Та він собі не залишав нічого. Усе роздавав бідним і нужденним. Найбільшим для нього скарбом була сама людина, її довіра, освітленість душі. Перед святими образами тоді усамітнювався, довірливо говорив із Господом. Постійно просив його підтримки і захисту, прощення людських гріхів, відвернення від них біди, щоб не втратити людську подобу, не виродитися а зберегти у собі ту Божу іскорку, якою наділений від свого хрещення. Люди монаха сприймали як святого, розкутого, вільного, щасливого ще за його тривале земне життя.
У монастирі Святого Пантелеймона, на горі Колесаровій під Хустом є престол печерного храму. Тут завжди молився отець Мелетій. Довгий, нелегкий, тернистий шлях пройшов він по землі, залишаючись відданим Богові, Церкві, Людям.
Про нього відомо небагато. Народився 26 серпня 1902 року. Над гомінкою Рікою у Хусті пройшло його дитинство, нелегка юність. Тут визріло свідоме бажання служити Богові. З благословення отця Олексія Кабалюка паломником подався на святу Афонську гору у далеку Грецію. Через рік він знову полишив рідну землю їхав поїздом, довго йшов пішки, поки знову подався до Афону, де залишився послушником в Свято-Пантелеймоновому монастирі. 18 серпня 1926-го був пострижений і одягнутий в мантію з іменем Мелетій. П’ять разів зустрічав там Світле Христове Воскресіння та святкував Великодні свята. 1 травня 1931 року був рукоположений в санієромонаха. А 18 червня 1934-го на Афоні, куди в п’ятий раз добрався, прийняв велику схиму з іменем Лука. Після шестимісячного перебування там, пішки знову повертається до Хуста. Єпископ Дамаскін (Герданички) засновує чоловічий скит, як перенесену у Карпати частинку Афона на честь святого великомученика і цілителя Пантелеймона на горі Колесаровій поблизу Хуста (місцеве населення цю місцину ще називало «Камінь»). Тут у скалі він викопав печеру і розпочав своє пустинне життя. За підтримки віруючих православних християн тут була побудована невелика келія і капличка святого цілителя Пантелеймона.
Отець Мелетій завів тут строгий афонський порядок. Як і на Афоні богослужіння розпочиналися о 12 годині ночі і тривали до ранку. Своїм відданим служінням простому люду і аскетичним способом життя отець Мелетій привернув увагу багатьох молодих людей, які вибрали чернечу стезю. До кінця свого життя монах залишився несхитним у своєму жертовному виборі. Не порушив трьох основних обітниць, даних Богові: усім до останку ділився з цим ненаситним світом; непорушною зберігав святу віру в єдину соборну апостольську церкву; суворо дотримувався десяти Божих заповідей, установлених правил для святих отців і апостолів, мучеників і праведників, усім свідомим життям своїм кріпив істинну православну віру та науку Христову.
Сорок вісім довгих років провів у своєму скиті. Був вільним, але назавжди прив’язаним до Бога. У 80-річному віці про себе скупо казав: «Був багатим і бідним, розумним і дурним, мандрівником і осілим, зрячим і сліпим, здоровим і хворим, ходячим і хромим, справедливим і зневаженим, хваленим і гнаним…». Відчуваючи час відходу, попросив отця Варлама записати слова своєї прощі від рідного міста, дорогих серцю місць, вірників, з якими доля зводила його. До кінця свого життя гідно ніс вінець своїх терпінь і страждань, у рясі ішов між людьми зі словом Божим на вустах. За це не раз карався і був зневажений, але посіяні ним духовні зерна проросли. На цей світ нічого не приніс. Нічого і не забрав. Лише залишив свій світлий слід у вдячній людській пам’яті тих, кого привів до Христової віри…

Марія КОНКІНА