Доля може підсунути найважчі випробування, але це не значить, що з ними треба миритися

У дитячі роки Степан Антонович Гануляк точно знав, ким хоче стати. Він народився у затишному містечку Городок на Львівщині, батько його був кравцем. Але Степан мріяв стати зубним техніком, як його дядько. Адже всі зубні техніки одягаються вишукано, акуратно, модно. І ось цей талант рідного дядька одягатися зі смаком зробив і професію зубного техніка надзвичайно привабливою для школяра, тим більше, що улюбленим шкільним предметом була хімія. Щоправда, на здобуття спеціальності уже тоді була шалена конкуренція між абітурієнтами. Оскільки він вчився у школі на «відмінно», ця перепона була подолана. Степан став студентом і після завершення стоматологічного відділення (мрію довелося трохи скоректувати) захотів піти працювати на Закарпаття.

Адміністративну роботу не міг терпіти

З усіх варіантів Степан Гануляк обрав село Олешник що на Виноградівщині. Тут він отримав (видалити слово «обладнаний») кабінет для роботи. Оскільки професію свою любив, то з готовністю приймав усіх пацієнтів в будь-яку годину дня або ночі. А що вдієш, якщо людину мучить біль? Лікар швидко завоював прихильність мешканців Олешника, навіть при тому, що русинська мова звучала для нього інколи незвично. Скажімо, він розгубився, коли, лікуючи зуб, спитав олешницьку жінку чи боляче, а вона відповіла: «Мало». Тобто це як? У Городку слово «мало» розуміють як недостатньо, замало. Коли з’ясувалося, що в Олешнику це слово означає «трохи, трішки», довго сміялися обоє.
Степан свою професію надзвичайно любив. І коли пропонували йому посаду керівника стоматологічного відділення поліклініки, а іншого разу солідну посаду в Ужгороді, він відмовлявся. Так було, коли на талановитого стоматолога звернув увагу головний лікар Виноградівської райлікарні, заслужений лікар України Василь Гіріц – і медик, і керівник від Бога. Він відразу «розкусив» високий потенціал Степана Гануляка і вирішив призначити його головним стоматологом районної поліклініки.
– Адміністративну роботу я не міг терпіти, – розповідає Степан Антонович, – і категорично відмовився від управлінської справи. Перейшов на роботу на потужний завод «Електрон».
А 30 років тому Степан Гануляк відкрив перший вумісті стоматологічний кабінет. Згодом дізнався, що у затисянському селі Веряця місцевий хімзавод закупив наймодерніше німецьке обладнання, проте жодного стоматолога не вдалося «присватати» у віддалене село. І тоді завод уклав угоду з Степаном Антоновичем, за якою лікар одержує обладнання у своєрідний «лізинг», за умови, що працівники підприємства будуть обслуговуватися безкоштовно. Степан Гануляк сповна присвятив себе улюбленій професії і заодно залучив до справи двох своїх синів, які сьогодні добилися успіху в лікарській практиці. За 40 років професійної роботи він став відомим не лише у Виноградові, але й у всій області. І тут справа не лише в професії, якою він займався. Річ скоріше у ставленні до своєї роботи і до людей, які ставали не лише його пацієнтами, але й хорошими приятелями. А якщо говорити про лікарів з приватною практикою, то на початку 90-х єдиним і першим був саме Степан Гануляк. Він легко й професійно виконував свою справу – одночасно з вилікуваними зубами пацієнт отримував безліч інформації – від анекдотів до цікавих бувальщин. Для тих, хто прийшов трохи раніше, ніж було домовлено, у кімнатці для очікування була виставлена унікальна серія ілюстрацій з історії стоматології – від античних часів до 20-го століття. На столику можна було погортати ілюстровані журнали (почуття гумору лікар мав і має неперевершене), бо коли пацієнт потрапляв у крісло, то встигав почути безліч історій, коментарів щодо життєвих, історичних і анекдотичних ситуацій. «Я так заговорюю пацієнтові зуби», – сміявся Степан Антонович.

Навчився розуміти багато речей, на які здорова людина не звертає увагу

Це був прекрасний час, коли Степан Гануляк лікував, займався благодійництвом отримував подяки, грамоти від церковних общин, Софії Київської і мріяв про будівництво стоматологічного центру у Виноградові. Проте одного далеко не прекрасного дня фатальний безглуздий випадок змінив усе, розділив життя на «до» і «після». 2 травня 2014 року день був повен клопотів, треба зустрітися зі знайомим, зробити закупки… Аж тут, у магазині, незнайомець бомжуватого вигляду без жодної причини штовхає Степана Антоновича і він падає на підлогу. За одну секунду позаду опинилося повноцінне життя, жарти, робота, а попереду – жорстока травма хребта, повний параліч рук і ніг, нездатність до будь-яких елементарних дій. Коли його відправляли на ношах додому, ні дружина Вікторія, ні його сини не уявляли, що буде далі і яким буде майбутнє з абсолютно паралізованим чоловіком. Знайомі лікарі, ховаючи погляд, підбадьорували Степана Антоновича, мовляв, тримайся, все буде добре. Але скільки триматися? Тиждень? Три тижні? І тільки один із них відверто сказав – лікування триватиме роки. Це той випадок, коли неминуче наступає відчай і не в одного прикутого паралічем до ліжка закрадається думка про самогубство. Адже навіть комар на стелі лікарняної палати сильніший, тому що може сміливо опустися на руку, на щоку і ти нічого з ним не зробиш. У випадку зі Степаном Гануляком почалася зовсім інша історія. «У перші дні реабілітації, – згадує дружина, – ми були повністю розгублені, тому надзвичайно завдячуємо медсестрі, яка опікувалася ним. «Чому пацієнт не сидить а лежить?» – рішуче спитала вона. Ну як же, він нічого не може! Не вагаючись, вона обхопила паралізованого чоловіка під пахви і перемістила в сидяче положення. «Тільки не жалійте його, масажуйте руки, ноги, все тіло», – сказала вона, коли ми поверталися додому.
Почався тривалий процес лікування, фізіотерапевтичних процедур, який тривав довгі місяці і врешті продовжується восьмий рік. Наполегливість дружини Вікторії, яка прийняла на себе всю вагу обов’язків на час реабілітації і воля до життя самого Степана Антоновича, почали давати результат. Першим втішним сигналом став біль. Ноги й руки здобували чутливість, пальці ківнцівок вперше слухалися команди мозку й почали ворушитися. Саме з того часу настав новий етап – тіло почало працювати, підошви ніг вперше стали на підлогу, а потім зроблено перші кроки по кімнаті – з усіма допоміжними засобами. А з часом відбувся ще один важливий етап, на ньому загалом не прийнято зупинятися, але тільки ті, хто здолав це випробування, можуть зрозуміти фразу: «Який я був щасливий, коли вперше самостійно, без чиєїсь допомоги сходив до туалету!» Відтепер базові життєві речі залежать від тебе самого, є можливість трохи полегшити життя близької людини, яка стільки років залишається поряд.
Він навчився розуміти багато речей, на які здорова людина не звертає увагу. І навчився розуміти власне тіло. Наприклад, аби зробити крок, треба почекати, коли сигнал від мозку дійде до кінцівок. Це відбувається не миттєво, тому треба треба бути дуже уважним. При цьому Степан Антонович категорично відмовляється від сторонньої допомоги. Скільки б зусиль це йому не коштувало, він самостійно взуває черевики, самостійно переходить сходами у підвал і знову повертається наверх у житлову кімнату, врешті він починає відмовлятися від ще одної допомоги – від коштура. Принаймні вдома інкрустована і дуже цінна з художнього боку палиця все частіше залишається притуленою десь у кутку. Степан Антонович легко керує автомобілем. А вдома тривають заняття на велотренажері – тіло вчиться дослухатися команд, рухатися, навантажувати власні мязи.
Чому про це говориться так ретельно? Просто ця історія є значущою не для самого Степана Антоновича, а має важливу повчальність для тих людей, яких доля так само поклала на лопатки і попереду вони не бачать ні мети, ні надії. Потрапивши на абсолютно «нульовий рівень», втративши будь-яке бажання жити, люди впадають в апатію, і далеко не кожен готовий долати біль і песимізм, залишається назавжди у тому стані, який називають «стан рослини». На жаль, статистика свідчить, що у важких випадках багато хто зважується на суїцид, дехто просто відмовляється докладати силу волі і врешті теж доходить до плачевного підсумку. Мовляв, для чого жити? А й справді для чого? Відповідь для кожного знайдеться своя. Є ця відповідь і в Степана Гануляка.
Сьогодні він реально готує себе до роботи, про яку мріяв у дитинстві – працювати зубним техніком. У підвалі на його робочому столі є все обладнання для цієї роботи, і Степан Антонович не сумнівається, що це цілком досяжна мета. А поки що він успішно ремонтує механічні годинники, добре розбирається у ремонті побутової техніки – пральних машин, пилососів тощо.
«Так, є речі, які ми не можемо передбачити, – каже Степан Антонович, – які від нас не залежать, хоч-не-хоч доля може підсунути найважчі випробування, але це не означає, що з ними треба миритися і опускати руки».

Василь Горват