Минає 32 роки з дня виведення військ з Афганістану. Війна тривала майже 10 років. У ній брали участь більше 160 тисяч українських військовослужбовців – кожен 4-й із 600-тисячної армії, понад 3000 з яких загинули, більше восьми тисяч отримали поранення, 6 тисяч залишилися інвалідами, 72 українських воїни зникли безвісти. Афганська кампанія залишила невиліковну рану у серцях тих, хто брав участь у бойових діях, хто втратив батьків, друзів та синів.
Серед тих, хто не дочекався додому свого сина, й родина Купарів із Виноградова. Батько Микола Петрович та мати Ганна Петрівна отримали звістку про те, що бій, в якому вважається загиблим їх син Володимир, відбувся 12 жовтня 1983 року в населеному пункті Хаджі-Размухамед у районі провінції Кандагар. Спливло вже багато років, але вони й досі не втрачають віри, що він живий. Звертаються з листами у різні інстанції, сподіваючись на диво. Адже бувають випадки, що в результаті поранення людина залишилася жива, втратила пам’ять – живе під чужим іменем і чужим життям. Батьки переконані, що так могло статися з їхнім сином. Можливо, побачивши це фото, згадає, хто він і звідки та повернеться додому.
«Є надія, що хтось із афганців побачить людину, чиє обличчя схоже на те, що на фото і скаже своєму знайомому: «Подивися, на знімку твоє фото». Дорогі афганці! На вас остання надія. Ми впевнені, що ви відчуєте нашу біль і допоможете знайти сина. Може хтось його бачив і пригадає його. Схиляємо голови перед кожним, хто прочитає цього листа, і не перестаємо вірити, що наш син живий і знайдеться. Наша адреса: 90300, Україна, Закарпатська обл., м. Виноградів, вул. Маяковського, 71; електронна адреса сестри Марини: marinalesko71@gmail.com» – йдеться у листі батьків, котрі чекають додому свого сина.
Вл. інф.
