Своїм батьком пишалися сини

Живемо в одному мікрорайоні, що носить назву князя Федора Корятовича. Та життя нас зводить не часто. Однак, коли випадає така нагода, ніколи не оминаю подружжя Кедюличів. Недавно Богдан Іванович відмітив своє 85-ліття. З дружиною Іриною Михайлівною у родинному колі відсвяткували діамантове весілля. Шістдесят спільно прожитих у парі років. Але і досі між ними пломеніє щира повага, турбота і прив’язаність один до одного…Цікаве і змістовне життя за плечима Богдана Івановича…
… Родину Кедюличів у Перечині знали всі. Голова цієї сім’ї – Михайло народився в родині лісника Василя Кедюлича у Ворочеві, 11 квітня 1879 року. Біда підкралася в сім’ю зненацька. Через півроку молодий господар повдовів. З великої туги за молодою дружиною чоловік завербувався до Америки. Там, у шахтах, він і загинув. Малого Михайлика взявся виховувати бездітний родич Василь Пастеляч. Усю свою нерозтрачену любов чоловік приділив хлопчикові-сироті, який з великою вдячністю його згодом згадував усе своє життя.
Мав Михайло 24 роки, коли собі вподобав Марію Федір. Зустрічалися не- довго, одружилися. Одразу по весіллю Михайло подався на заробітки до далекої Америки. За 10 років він тричі перетинав Атлантичний океан. Мріяв дружину з дітьми забрати з собою. Та перешкодила Перша світова війна. І сини Михайло, Василь та Іван, а згодом до сім’ї приєдналися молодші Марія, Панас, Ганнуся, Уляся, Андрій і найменша Оленка вже виросли, загартувалися і змужніли на рідній землі.
У Перечині вже в ті роки діяла «Просвіта». Молодь мала свою художню самодіяльність, діяли хоровий та сольний колективи, духовий оркестр, на гру по вихідних якого збиралися шанувальники музики як дорослі, так і малі. У драмгуртку проходила репетиція аматорів сцени, які залюбки виступали перед мешканцями міста. Чимало людей відвідували і бібліотеку. Тут сіялися зерна людської мудрості, Шевченкової непокори, Франкового незламного духу.

Четверо Кедюличів уже здобули вищу освіту. На свої крила здіймалися і найменші члени родини. У літку, 1934-го у родині Кедюличів одразу грали два весілля: донька Марія виходила заміж за Юліана Химинця. Син Іван женився на вродливій Єві Вудмаска. Через невеликий проміжок часу у родині Івана появився перший внучок Богданчик, другим став Остапко.
Чорні дні Кедюличів почалися у березні 1939-го. У Хусті відбувся Сойм, який проголосив утворення Карпатської України. Ця подія сколихнула всю світову громадськість, але уже наступного дня кордони новоутвореної держави перетнули угорські війська. На Красному полі під Хустом опинилося четверо дітей з родини Кедюличів. Офіцер Іван, доньки Марія та Ганька врятувалися, а молодший – Панас загинув. Передчуваючи біду, мати Марія Ференцівна подалася до поля нерівного бою, шукаючи між убитими січовиками тіло свого улюбленого 22-ох річного сина-красеня. Жінка гірко оплакувала вбитих молодих студентів, але Панаса між ними не знайшла…
Весною 40-го, після учиненого обшуку, главу родини «пір’яники» забрали в Тур’я-Реметівський концентраційний табір. Протягом кількох місяців його по-звірячому мордували. Вже повністю виснаженого тортурами, чоловіка повернули сім’ї, щоб він удома помер. Син Андрій забрав батька. На підводі довіз його до рідного обійстя. Марія Ференцівна з Улясею зробили неможливе – виходили його. В цілющих травах купали, на верховинському зіллі готували мазі, які постійно прикладали до його незагоєних на тілі ран. І старий вижив, щоб згодом розказати онукам про ті випробування, які верховинцям випало пронести до дня своєї незалежності.
Після визволення Закарпаття, 8 листопада 1944-го Андрій добровольцем пішов на фронт. Під Моравською Остравою його важко поранило, але молодий організм переміг своє понівечення і вижив. До 1950-го він далі відбував службу у Збройних Силах. Зате Кедюличів уже чекали нові випробування. В серця членів родини вкралася тривога за сина Івана. Органи державної безпеки частенько допитувалися спочатку у батьків, а згодом у сестер, де перебуває Іван?
Улясі навіть не дозволили прооперовану в обласній лікарні маму провідати, а протримали її два тижні у в’язниці. Сім’я Кедюличів тоді піклувалася про двох своїх онуків Богдана та Остапа – бо Єва тоді працювала продавцем у кондитерській, в центрі Ужгорода. І тільки одного разу, в кафе, до неї підійшла елегантно зодягнута незнайома відвідувачка і передала їй вітання від чоловіка. Жоден м’яз не поворухнувся на Євиному обличчі. Не знала чи вірити сказаному, чи – це провокація. Тільки згодом, довго не спала ночами, плакала. Про Івана в сім’ї взагалі не говорили. Але якось Богдан наважився запитати у матері про батька. Вона уважно подивилася на сина, пригорнула до себе і сказала: «У тебе батько – справжня Людина. Ти ним можеш пишатися». І більше ні слова. До цієї розмови діти ніколи не поверталися.
Богдан виріс. Одружився, виховав двох дочок. Дочекався онуків. І ось у серпні 1999-го його запросили у село Лісне, Бережанського району на Тернопільщині. Там відкривали пам’ятний меморіал на честь 400 полеглих воїнів Української Повстанської Армії. Цей день став незабутнім для нього. На цю подію поїхав з дружиною Іриною Михайлівною та внучкою Русланою. Через шість десятиліть чоловік довідався правду про свого батька, який тернистими шляхами долі йшов до незалежності України. Гаряче любив свої смерекові гори, рідну мову, отчий край. Хотів кращої долі двом своїм синам і онукам. У свої неповні 33 загинув за Волю, Соборність і Незалежність України. Щоб вона стала сильною, рівноправною у світовій спільноті і незалежною…
За неї і боровся Іван Кедюлич – Чубчик, зв’язковий проводу УПА. Він особисто виконував накази головнокомандувача генеральним військовим штабом генерала-хорунджого Романа Шухевича – Чупринки, братства Михайла Гузара – Колодзінського, Зенона Коссака, командира УПА «Захід», полкавника Сидора (псевдонім Вишитий) та інших…
…Тої ночі Іван Кедюлич – Чубчик із своїм джурою Шугайстром пішли ночувати у криївку генерала Романа Шухевича – Чупринки. А Кость Гіммельрайх-Шелест із своїми стрільцями подалися до лісу. Неочікувано почалася облава. Кільцем криївку оточили енкаведисти. Вони відкрили шквальний кулеметний вогонь. Кільце поступово звужувалось. Нічого доброго воно не обіцяло. Здаватися у полон ні зв’язковий, ні його джура не збиралися. Іван прийняв рішення: підірватись на гранаті, але живими у полон не здаватись. Він різко вирвав чеку і сильний вибух струсонув землю… Відлунням відбився у лісі. Лише через три дні Шелесту вдалося проникнути на подвір’я, де лежали убиті стрільці – зв’язковий Іван Кедюлич-Чубчик та його джура Шугайстер…
Про це вже Богдан Іванович почув тут на мітингу у селі Лісне, Бережанського району на Тернопільщині від бойових побратимів батька. На стелі пам’ятника вичитав слова: «Слава Україні! Героям Слава! Вони віддали життя за волю України»; далі у списку побачив батькове прізвище. Воно ще раз нагадало синові Богдану Кедюличу про високу ціну і тернистість того шляху, яким українці пройшли до своєї Незалежності.

Марія Конкіна