Вчительку-пенсіонерку Тетяну Монда із Новоселиці шанують не лише в цій громаді, але і в усіх навколишніх селах. Більше 45 років вона навчала дітей в цьому віддаленому селі і за цей період завоювала собі великий авторитет та повагу. Спокійна по натурі, приємна на зовнішність і добра душею – так про неї говорять усі односельчани.
Наче сьогодні пам’ятає наша героїня той день, коли в 1953 році її, як молодого спеціаліста, що по направленню після педучилища розпочала працювати в Іршавському районі, а потім перевели в село Новоселиця Виноградівського району. На таку зміну місця роботи вплинула особиста доля. Молода вчителька зустріла своє кохання. Це був молодий парубок Олексій Монда із Новоселиці, який закінчив культурно-освітнє училище і був дуже активним у художній самодіяльності свого району. Їдучи на чергову сесію в Київський інститут культури, у потязі він познайомився із молодою дівчиною, яка зразу причарувала його своєю красою та ерудицією. Майже цілу ніч вони розмовляли – дівчина декламувала твори Тараса Шевченка, бо знала увесь «Кобзар» напам’ять, а він співав свої коломийки. Ця зустріч зв’язала їх на все життя.
Невдовзі вони одружилися і переїхали у гірську Новоселицю. Вражень у вчительки від нового місця роботи вистачило на все життя. Село було дуже бідним, віддалене від райцентру і оточене з усіх боків лісами, знаходилося поруч державного кордону, маленькі солом’яні хатинки і люди в білому домотканому одязі та гунях. Спочатку боялася, що не зможе тут працювати, бо ніяк не розуміла місцевого діалекту. Кожен день сумувала за своїми рідними, доля яких була трагічною. Дідуся, як заможного селянина, радянська влада розкуркулила і сім’я переселилася з Київської області в Донецьку в пусте село. Батько пішов працювати на відновлення зруйнованих місцевих шахт, але у погоні за результатами стаханівського руху його накрило обвалом вугілля. Дивом залишився живим. Проте сім’я і тут зуміла налагодити своє життя, хоч було дуже важко. На кожному кроці підстерігала небезпека. Наслідки голодомору у цих місцях були страшні. Про них не можна було говорити. Війна стала ще страшнішою. Після визволення їхнього села від фашистів, молода дівчини разом із усіма членами сім’ї працювала на військових заводах та продовжувала навчатися. Від бабусі одержала на згадку сімейну реліквію – «Кобзар» Т. Шевченка, яку читала у години радості та смутку.
До новоприбулої вчительки в гірському селі поставилися прихильно і з повагою. Місцевих кадрів тут не було, в основному ті, кого направили сюди на педагогічну роботу. Вона всіляко підтримувала творчих педагогів свого колективу. Її настанови та поради ставали у пригоді вчителям М. Ю. Жолдошу, П. М. Богашу, І. І. Богаш при організації спочатку шкільного етнографічного музею, а потім – сільського. Молоді спеціалісти в цій школі довго не затримувалися. А Тетяна Федорівна всім серцем і душею полюбила своїх вихованців та жителів цієї громади. Спільно із своїм чоловіком організували для молоді драматичний гурток та почали ставити на сцені сільського клубу українські п’єси, які були дуже довподоби глядачам. До роботи гуртків художньої самодіяльності залучалися і старші жителі села. Телевізорів та електрики в той час ще не було, тож така робота клубу та бібліотеки припадала до душі всім односельчанам. Тетяну Федорівну було залучено і до спеціальних курсів по ліквідації безграмотності серед дорослих, які організовувалися майже в кожному селі. До молодої вчительки потяглися люди. Кому пораду, кому добре слово, а комусь рекомендації по вихованню дітей – така була її громадська робота. Чоловік до всього цього ставився прихильно, бо він виявився не лише сільським активістом та громадським діячем, а й прекрасним сім’янином. Неперевершеною радістю для сім’ї стали два сини – Сергій та Олексій, яким надавали постійну увагу, бо хотіли їх бачити освіченими та вихованими. Сподівання та старання батьків справдилися.
У 1963 році вчительку було призначено на посаду завуча школи. Заочне навчання у вузі та нова посада вимагали від Тетяни Федорівни багато сил та енергії. Але вона встигала усюди: і сесію успішно здати, і на роботі правильно та своєчасно виконувати функціональні обов’язки, і в сім’ї справлятися із усякими проблемами. На цій посаді вона пропрацювала до виходу на пенсію. У колективі вона завжди була прикладом для наслідування. Крім педагогічної майстерності, жінка мала природній талант до малювання. Вона постійно оформляла плакати та лозунги для шкільних коридорів. І, навіть, викладала образотворче мистецтво, як навантаження до основної ставки вчителя російської мови. Дуже любила малювати квіти, бо вони в дечому були схожі на її вихованців. Новоселиця постійно славилася народними майстрами по вишивці та ткацтву. Саме завдяки незвичним волоським орнаментам, вчителька бралася до вишивання, та вечорами знімала із них копії і переносила на полотно та папір. Її учні були талановиті і старанні у навчанні. Посіяне нею зерно знань дало нині файний урожай. Сьогодні Новоселиця – одне із найкращих сіл Закарпаття. Завдяки зусиллям місцевої інтелігенції, тут зберегли дерев’яну церкву, яку віднесено до золотого фонду надбань українського народу. Місцевий етнографічний музей – найкращий у районі. Сільська школа, як писанка. А саме село стало головною туристичною родзинкою Виноградівщини.
Про кожного свого учня вчителька може годинами розповідати і гордиться всіма, кого вчила, бо у всіх бачила хороше і позитивне. Ніколи не підвищувала голосу на дітей і не наголошувала на їх негативних рисах характеру. Це дратує дітей і викликає зворотну реакцію. Через хороше слово та похвалу – шлях до виховання. Таких принципів дотримувалася постійно у своїй педагогічній діяльності. Сьогодні народна вчителька вже на заслуженому відпочинку. Але при будь-якій можливості заходить до школи та ділиться досвідом із молодими вчителями. Директор навчального закладу Ірина Токач радіє такому спілкуванню, бо за плечима вчительки-пенсіонерки великий досвід роботи, який успішно можна запозичити для сучасності. Тетяна Федорівна досягла поважного віку – нещодавно відзначила 90-річчя. До таких файних років дожила за свою доброту та чесність. «Сьогодні вона – авторитетна і поважна жителька нашої громади і позаштатний член колективу», – наголошує директор.
На ювілей до іменинниці завітали односельчани, сусіди, її вихованці та учні. Хтось приніс квіти і подарунки, а хтось прийшов подякувати за все хороше. Найбільша для неї радість – це внуки, які унаслідували її гени та розвили Богом даний родині талант. Одна стала вчителькою, а друга – художницею.
Від імені педагогів Затисянщини, всіх жителів Новоселиці та навколишніх сіл, вітаємо Тетяну Федорівну з таким прекрасним ювілеєм і бажаємо ще довгих і щасливих літ, бо з посіяного маєте, пані вчителько, файний урожай.
Василь Івашко, с. Черна
