Іван Ліхтей уже майже два десятиліття працює консультантом Виноградівської державної нотаріальної контори. Його добре знають і поважають у районі. Ми ж зустрілися з Іваном Петровичем у переддень міжнародного дня пам’яті Чорнобиля. І не спроста. Перша половина його трудової діяльності пройшла не за монітором комп’ютера і стосами папок з документами, а…у військовій формі. Медик за фахом (закінчив Виноградівське медичне училище) і прапорщик за військовим званням наш співрозмовник брав участь у ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції.
– Народився я 25 січня 1957-го року у селі Широке. Після закінчення школи і медучилища була строкова військова служба у спецвійськах. Відтак і залишився у армії, де пропрацював 21 рік на різних посадах: фельдшером, начальником таємної частини. Служив і в центральній групі військ у місті Міловіце (Чехія), і в Україні. У мене двоє дітей і п’ятеро онуків, найменшому з котрих уже 16 років, розповідає про себе Іван Петрович.
– У Чорнобиль мене відкомандирували 7 квітня 1998 року за наказом штабу округу зі Львова. У нас був інженерний Прикарпатський полк. Служили призвані офіцери запасу, солдати з Берегова, Хуста, з Вінниці, Тернополя, Львова… У захисних костюмах і протигазах бензопилами валили так званий Рудий ліс, котрий на прилеглій території до Чорнобильської АЕС. Він став рижим через те, що взяв на себе найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора 26 квітня 1986 року. Висока доза поглинутої радіації призвела до загибелі дерев (там росли переважно сосни) і забарвлення їх у буро-червоний колір. Ліс рубали і хоронили – закопували у ями. Найперше впадали у очі голі (без пір’я) ворони… Також щодня виїжджали групи на станції. Я теж їздив багато разів. Дивувало, що ми їдемо у масках, а полем їздить техніка – засівають поля… Куди його потім продавали – не знаю. Але вживати його точно було дуже небезпечно. Служив у штабі і виписував пропуска, бо тоді вже внутрішні війська станцію охороняли. До прикладу: групу із 10 чоловік привозили до Чорнобиля, там пересаджували на більш «брудний» транспорт і відвозили ще кілометрів 10 до станції. Знімали лопатами заражений ґрунт, який потім теж вивозили і закопували у ями. Туди заходили у спеціальних костюмах з дозиметрами і перебували не більше 10 хвилин. Ми були в селі Димарки. Поруч було село Кирхи, у котрому на величезній площадці був розташований могильник для ураженої радіацією техніки: автівки, літаки, гвинтокрили… Там часто крутилися мародери – знімали запчастин. Та, на жаль, через отриману високу дозу ураження помирали через 3-4 доби. Також якраз тоді будували місто Славутич для енергетиків, котрих відселили з міста Прип’ять. Коли виходили із зони ураження, стояв прилад «Японець», притулялися до нього і він сигналив, якщо рівень «вхопили» радіацію. Кожному давали накопичувачі, котрі ми здавали у лабораторію. Єдине, що не дозволяли писати рівень ураження більше ніж 10 БЕР (біологічний еквівалент рентгену). Одразу йшли у баню і переодягалися. Милися водою, насиченою йодом. Перший тиждень було запалення горла від тої води. Де жили, вікна не відкривали взагалі, вони задля безпеки були заклеєні кількома шарами клейонки. Воду пили тільки привезену у банках мінералку, – розказує про перебування у чорнобильській зоні І. Ліхтей.
Повернувшись додому, наш співрозмовник продовжив службу, до звичного життя. На заслужений відпочинок пішов у 40… Каже, якраз тоді почався процес руйнування армії і на пенсію відправляли «у зв’язку з організаційними заходами». Медик за фахом медицину любить і до тепер, цікавиться нею. Можливо, саме тому, через здоровий спосіб життя він почувається добре і не виглядає на свій вік. Тож, зичимо і надалі міцного здоров’я та довголіття.
Наталія КОБАЛЬ
