100 років – не просто дата. Цілий вік. Городянка Феодосія ЛИТВИНЮК прожила його достойно. Вона майже 40 років працювала фармацевтом. Її знали і поважали, і до тепер шанують. Навіть у такому поважному віці Феодосія Степанівна має світлий розум і добру пам’ять. Вона залюбки поділилася з нашими читачами своїм життєвим шляхом, бо ж не одне десятиліття є вірною передплатницею і читачкою районки. Отож, знайомтесь:
– Народилась я 17 квітня 1923 року в селі Гордіївка Липовецького району Вінницької області. Там закінчила перший клас, до 6-го класу навчалася у школі села Троща. Нас у сім’ї було четверо. Згодом батьки переїхали у місто Новомиргород Кіровоградської області, де купили будинок. Там у школі працював мій старший брат, там я здобула середню освіту. У райцентрі були три школи – українська, російська і єврейська. Я ж закінчила українську десятирічку, – ділиться спогадами Феодоія Степанівна. – Війна застала мене у Харкові, куди я подалася здобувати фармацевтичну освіту. Коли вона розпочалася, навчання призупинилося і нас, студентську молодь, відправили рити протитанкові окопи біля станції Зачепилівка. Забрали нас з позиції лише тоді, коли ворожі війська підійшли зовсім близько. Навчальний заклад евакуювали у Середню Азію. Місто окупували німці. Нам дали листочки – дозвіл ходити по місту. Комендантської години не було. Але жилося у напрузі і страху. Ловили євреїв та партизан і вішали їх у людних місцях. Не було що їсти. Аби не померти з голоду, свої чайник і каструлі я обміняла на кінське м’ясо. А подружка принесла мені великі, як долоню, два сухарі. Тож вже мала що їсти. Ділила їх крихтами. Вирішила, що краще повернутися до батьків. Та додому я дуже важко добиралася: не було ні їжі, ні грошей, на рече, і їхала, і багато йшла пішки… Там знайомі мене влаштували у лікарню санітаркою. Згодом я вимушена була йти працювати у лікарняну аптеку. Там до того працювала єврейка, дуже розумна жінка. Головний лікар їй повідомили, щоб тікала, бо її можуть вбити. Згодом ту єврейку із сестрою і диною знайшли за селом у полі біля стогів соломи мертвими – отруїлися, аби не потрапити у німецьке гетто. З аптеки таємно доставляла партизанам бинти, ліки, дезинфікуючі засоби. Брала відро, на низ клала бинти, зверху капусту – так і виносила. Допомога для наших воїнів, як на мене, була невеликою, але ж німці за таке могли розстріляти на місці. Згодом мені вручили повістку для переїзду в Німеччину (вербували молодь і вивозили ешелонами). Я сказала: «Якщо виїду, то на кого залишу аптеку?». Оце було моїм порятунком – аптека вберегла від ворожої чужини. Вже після звільнення нашого краю від окупантів я пішла знову вступати у Дніпропетровський медичний інститут. Та вдома була велика скрута, тому батько порадив вступати на фармацевтичний факультет, аби якомога швидше стати на власні ноги. Бо ж навчатися 6 років і 3 – чимала різниця. Так у 1945 році закінчила Дніпропетровський фармацевтичний інститут. У 1947 році молодого спеціаліста направили на роботу в село Горінчево Хустського району управляючою аптеки №47. Через два роки, у 1949 році, перевели на посаду рецептаря аптеки №11 в м. Виноградів. З 1955 по 1985 роки працювала на різних посадах у аптеці №133 Виноградівської районної лікарні. Тоді було не так працювати, як зараз, бо ми виготовляли ліки, мазі, навіть очні краплі.
Чоловік нашої героїні був із Хмельницької області. Та познайомилися вони у Виноградові в аптеці. Василь Литвинюк був інвалідом І-ої групи Великої вітчизняної війни. Отримав наскрізне осколкове поранення в голову під час визволення Москви на Волоколамському напрямку. У Ленінграді йому зробили кілька операцій. Дивом вижив та, як наслідок – епілептичні напади. Тож він був частим відвідувачем аптеки, де й зустрів свою кохану другу половинку. Василя Петровича також направили на роботу до Виноградова, де працював завідувачем інкубаторної станції. З ніжною посмішкою на вустах наша співрозмовниця пригадує, що на третій день чоловік освідчився і відвів її у ЗАГС, де їхні долі назавжди поєднали в одну алюмінієвими обручками. Разом зростили єдиного сина Володимира Васильович, котрий наразі вже на заслуженому відпочинку і повністю доглядає за мамою.
Невістка Марія Йосипівна (працює викладачкою англійської мови Виноградівського ВПУ №34) розповідає, що Феодосія Степанівна ще торік сама закатала чимало банок на зиму. Як дорогоцінний скарб, у свої 100 років поруч з документами зберігає два товсті заповнені від кірки до кірки зошити з рецептами де, окрім записаних, вкладені і вирізки з районки… Нелегким був життєвий шлях впродовж століття: у юності хворіла тифом і дивом вилікувалася, а в 98 років лежала у лікарні з короновірусом під кисневою маскою і вижила, знову на диво всім. Торік першого листопада вона впала і травмувалася, що і вклало завжди активну та енергійну жінку у ліжко. Та вона щиро вірить, що травма загоїться і скоро стане на ноги. Бо має для кого жити – є син, дві онучки і маленька правнучка Богданка. Їм вона до хвороби завжди готувала смачну їжу, завжди в холодильнику стояло по кілька каструль. Переживши голод, їжа для неї – то святе.
Феодосію Литвинюк пам’ятають і поважають. На 100-річчя прийшло чимало гостей: весь стіл у її кімнаті закладений букетами барвистих квітів. Отримала подяку від Виноградівської міської ради, грамоту від адміністрації та профкому Виноградівської райлікарні. Привітав ювілярку помічник-консультант народного депутата Ігор Вантюх, який від імені народного депутата Владіслава Поляка вручив подарунки.
Ми ж у свою чергу зачимо нашій найстаршій читачці міцного-міцного здоров’я, життєвої енергії, родинного тепла і затишку та мирного майбутнього.
Наталія Кобаль
