100 і навіть 50 років тому краєвиди мого села Пушкіно були іншими, не такими, як сьогодні. Ці бідні ґрунти продали переселенцям із Синевира та інших гірських сіл за часів Масарика. Майже вся територія була вкрита болотами й чагарниками. Неподалік у болотах жила невідома істота, яка нагадувала про себе моторошним напівкриком-напівстогоном, про що збереглися численні свідчення мешканців села. Під час паводків водойми вкривали все село, наповнювали неглибокі канави, а коли вода спадала, всі заглибини й шанци срібно тряскотіли від великої кількості риби. На заплавах річки Сальва (Салба) диких качок було стільки, що «ніде було калап кинути». А 50 років тому цю унікальну екосистему було зруйновано буквально за рік-два. Потужна техніка проклала глибокі канали, куди стікала вода з навколишніх полів, на колгоспних угіддях було встановлено дренажну систему, земля стала зручною для обробітку, болота повсихали, з глухого узлісся на околиці більше не чутно моторошного виття невідомої істоти.
Таких змін зазнало не лише моє село Пушкіно, але всі низинні райони області, рішучої меліорації зазнали угіддя сусідньої Угорщини. І тільки на зламі століть там ударили на сполох – адже внаслідок осушення притисянських та придунайських територій Угорщина почала втрачати ту безцінну аборигенну систему, яка існувала колись. Водно-болотні угіддя були базою для птахів, для різноманітної іхтіофауни, для рослинного різномаїття.
Що ж у нас? У нас одним з гарячих захисників і пропагандистів збереження водно-болотних угідь виступав відомий науковець Василь Комендар. «Ми декларуємо, – казав він, – що хочемо, аби наш край став рекреаційною зоною, щоб сюди приїжджали туристи. На що вони дивитимуться? На скелі і пустку?»
Його статті на цю тему свого часу не раз публікувалися в «Новинах Закарпаття», він проводив просвітницьку роботу, воював з господарниками, ініціював створення заповідних зон і його союзником у цій боротьбі стала економічна криза 90-х років минулого століття, занепад централізованої системи, яка регулювала водний баланс на територіях.
На цю тему випала нагода поспілкуватися з колишнім керівником МУВГ (Міжрайонного управління водного господарства), Заслуженим працівником сільського господарства Василем Сантаєм. Зараз він зайнятий на будівництві захисних дамб, укріпленні берегів річки Тиса якраз на тій ділянці, яка історично належить до заболочених місцевостей. Василь Васильович родом із цих країв, з села Гетеня і про наслідки осушних робіт має всю інформацію.
– Водно-болотні резерви, – каже Василь Сантай, – збереглися здебільшого у передгірній місцевості, тому що там ґрунти бідні на мінеральні ресурси, менш придатні для ведення сільського господарства. А от на низовині, зокрема, в басейні річки Тиса, де ґрунти сприятливі для вирощування сільгосппродукції, осушні роботи проводилися інтенсивно. Тільки у Виноградівському районі було врегульовано водний баланс в ґрунтах на 30 тисячах га.
За 30 років старі дренажні системи ніхто не поновлював, вони давно вже втратили свої експлуатаційні функції. Колишні колгоспні поля розпайовані і там, де колись діяла система осушування, природа сама повертається до свого історичного стану – землі заростають чагарниками, ґрунтові води виступають на поверхню і на місці оброблюваних угідь появляються повноцінні болота. Чи є потреба звернути увагу на болотні угіддя? Така потреба є. Зокрема, фахівці звертають увагу на долю русла Старий Ботар, яке тягнеться від села Теково і до угорської території. Старий Ботар чим далі тим більше збезводнюється, і періодично зовсім висихає. Як наслідок гине риба та інші види тваринного світу, – розповідає Василь Васильович.
Унікальний світ Старого Ботара дослідила свого часу науковець найкращий знавець тваринного і рослинного світу болотяного середовища Оксана Станкевич-Волосянчук. І ще раз підтвердила надзвичайну важливість цього куточка природи.
Мала річка Ботар, говориться в її дослідженні «Особливості орнітокомплексів долини р. Ботар на Затисянщині у гніздовий період», знаходиться у межиріччі великих транскордонних рік Тиса і Тур на території Виноградівського р-ну – одного з найменш вивчених куточків краю. Ще в кінці ХІХ та на початку ХХ ст. Ботар був типовою річкою з природним мандруючим руслом, яка брала свій початок у горах і, збігаючи в долину, набувала рівнинного характеру. Її заплавні луки періодично підтоплювались та заболочувались. Наземна рослинність буяла, а в заплавних заростях гніздилося багато різних водно-болотяних птахів. Однак для збільшення площ земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, а також для захисту населення від підтоплення, ще за часів Австро-Угорщини було розпочато меліорацію та будівництво дамб. Наймасштабніші роботи з регуляції річки Ботар та осушення земель в її долині були розпочаті у 30-х роках ХХ ст. – у Чехословацький період (Бергманнъ, 1936). Тоді були побудовані канал для скиду води з Ботару в Тису й захисні дамби від підтоплення, а також проведене осушення земель для розвитку рільництва. Вже у радянський період, у 1946-1955 рр., були завершені роботи з будівництва та реконструкції захисних дамб на р. Ботар та каналі Новий Ботар, а осушені землі в усій повноті почали використовуватися для потреб сільського господарства. Довкола сіл простягаються агроценози, а сама річка Ботар на рівнині каналізована й оточена системою каналів місцевого значення, які сьогодні через сильне зневоднення практично повністю пересохли і позаростали чагарниками. Недостатня кількість води створює передумови для заростання русла цих малих меліоративних каналів та природного водотоку р. Ботар. Однак заростання берегів та русла вищою водною рослинністю сприяє успішному гніздуванню водно-болотяних птахів, які колись тут були звичайними видами і практично зникли після меліорації. Вивчення різноманіття видів птахів долини р. Ботар дозволить налагодити ефективний екосистемний менеджмент через розроблення особливого режиму господарювання у рамках Ботарської меліоративної системи.
Що ж далі? За словами Василя Сантая, між фахівцями у тому числі у й угорськими давно ведеться розмови про будівництво у селі Теково регулюючої підпори на річці Тиса. Завдяки цьому проекту частина води з Тиси потрапляла б у Старий Ботар, який став би своєрідним акумулятором водного ресурсу і сприятливим середовищем для аборигенної екосистеми. Це була б система заплав, яка б зберегла водно-болотні ресурси. Поки цієї підпори не встановлено воду в Тисі ніщо не стримує, вона проноситься вниз на територію Угорщини і, як відомо з дунайськими водами впадає у Чорне море. Але поки що цей проект до етапу реалізації не дійшов.
Поки що на Закарпатті боротьба екологів за водно-болотні ресурси увінчалася точковими успіхами. Уряд надав статус водно-болотних угідь міжнародного значення таким територіям як урочище Озірний-Бребенескул Рахівського району, угіддя Атак-Боржавське Берегівського та Виноградівського районів, заповідник «Долина нарцисів» Хустського району, Печера «Дружба» на території Тячівського району, «Чорне багно» (Національний природний парк «Зачарований край» на території Іршавського району), водосховище «Форнош» Мукачівського району та верхів’я річки Уж Великоберезнянського району. Вважається, що на Закарпатті війна за збереження болотяних ресурсів досить успішна.
Василь Горват
