Городянин Віктор Заріцькі щомісяця заходить у волонтерський офіс Руху підтримки закарпатських військових – Виноградів. Його пакунків солдати на передовій чекають чи не найбільше, адже завжди чоловік приносить по кілька блоків сигарет, кави, а взимку ще й буржуйки. На запитання «Чому Ви це робите?» він відповідає коротко, але промовисто: «А хто, як не я? Це ж там, на «передку», наші сини стоять і ми зобов’язані їх підтримувати і допомагати їм!». Координатор Руху Михайло Роман вручив найактивнішому помічнику та постійному благодійнику волонтерський Оскар – «Закарпатського ведмедя», котрий в знак вдячності волонтери вручають лише найактивнішим та найкращим помічникам і щиро подякував за те, що протягом двох років він незмінно підтримує наших славних захисників у зоні АТО».
Про себе Віктор Іванович розповідає неохоче. Проте мені вистачило 15 хвили розмови, аби відзначити його незламність духу та щире серце. Загартований жорстокими поворотами долі, чоловік зумів вистояти, і не тільки не скоритись біді, а й зберегти в серці доброту та вроджену красу душі. Витримки йому не позичати. На таких як він варто рівнятися.
Народився у шахтарському Лисичанську, що на Луганщині, де наразі одна з найгарячіших точок зони АТО. Спогади, здавалося б, про найщасливіший період у житті кожної людини – про безтурботне дитинство, викликають у мого співрозмовника сльози смутку в очах, адже виховувався він у інтернаті в Новодружівці. Батька не пам’ятає взагалі, а мама, котра полюбляла оковиту, всіх своїх сімох діток «здала» в інтернат, а наймолодшого взагалі продала бездітній парі.
– Під час навчання в у сільськогосподарському училищі, серед моїх друзів були хлопці із Закарпаття, котрі запросили мене їхати з ними. Це – Юрій Кайло, Віктор Кормош, Володимир Купина та Іван Тимко. В останнього я і жив. Тож із 1971 року я вже живу у Виноградові. Звідси у 1975 році пішов в армію, тут, демобілізувавшись, знайшов свою другу половинку. Дружина подарувала мені двох донечок, а зараз разом радіємо внукам, – розповідає Віктор Заріцькі. – Коли я сюди приїхав, свій трудовий шлях розпочав на колишньому консервному заводі. Повернувшись із строкової військової служби, працевлаштувався на завод залізобетонних виробів, відтак працював на цегельному заводі. Потім змінив місце роботи, працював у сільгосптехніці трактористом. Певний час трудився в дорожній фірмі МДСО, та позаяк працювати треба було багато і тяжко за малу зарплату, я перейшов у Чоп на перевантаження імпортного вантажу, де пропрацював 7 місяців, доки не потрапив під потяг. Та цього разу обійшлося. А через певний час на пероні зашпортався у кондиційний люк, впав під вантажний потяг, і, за долю секунди, залишився без лівої руки. Працював на хлібокомбінаті начальником експедиції, завскладом, заготівельником, реалізатором. Там вже нічого не залишилося, та я працюю там і зараз.
Цей рік для Володимира Івановича ознаменувався подвійним ювілеєм, адже цьогоріч виповнилося рівно 45 років, відколи він оселився у Виноградові, а в липні святкуватиме славне 60-річчя. Тож нам залишається лише побажати волонтерському помічникові здоров’я та наснаги, а головне – миру, аби серце більше не щемило від хвилювань за наших славних захисників.
Наталія Кобаль
