Її ім’я золотими літерами вписане у «Енциклопедію сучасної України». Уродженка російського Челябінська, але щира українка в душі Валентина Глухих зробила для Батьківщини дуже багато, виховавши не одне покоління чемпіонів та науковців. Валентина Іванівна тренерка з художньої гімнастики, майстер спорту (1967 р.), заслужений тренер України (1985 р.). Вона закінчила Київський інститут фізичної культури (1971 р.) і понад 50 років викладала у Запорізькому медичному університеті, при якому 1972 ініціювала створення дитячого гімнастичного клубу (від 1992 року – Запорізький гімнастичний клуб «Валентина»). Також працювала тренером спортивних клубів у Чехії (1993-94 рр), Фінляндії (1996–2000 рр), Данії (1993, 1995, 1997, 2000).
У поважному віці через війну у рідному Запоріжжі була вимушена покинути рідний дім і шукати прихисток у прикордонному Закарпатті. Та й тут талановита жінка не зрадила улюбленій справі – гімнастиці. Саме від батьків її теперішніх вихованців я і дізналася про те, що у нашому Виноградові наразі мешкає і працює жива легенда України. Вони кажуть, що дуже хвилювалися, коли їх дітки лишилися без тренерки (попередня виїхали за кордон). Батьки прагнуть, аби у Виноградові художня гімнастика жила і розвивалася, а також щоб дівчатка її опанували на високому рівні. Тому вони щиро вдячні Валентині Іванівні за те, що погодилася працювати з їх дітками. Бо ж за кілька місяців занять на змаганнях в Ужгороді відзначили, що виноградівські гімнастки значно змінилися. Навіть зміна графіку тренувань – 5 разів на тиждень (було 3 рази) по 3 години – виявилася зовсім не складною для юних гімнасток. Вони йдуть на заняття із задоволенням, а повертаються з посмішкою і ще вдома виконують певні вправи. Катерина Івегеш, Лариса Любка, Крістіна Албок, Аліна Леньо, Ангеліна Кіш, Дарина Пилип, Анастасія Семанюк, Майя Газдик, Іванна Рацин, Дарина Бучок, Софія Бучок, Ніна Кравець та Дарина Марушка і вся команда гімнасток СК «Карпатія» міста Виноградів та їхні батьки, висловлюють щиру подяку Валентині Іванівні за всю роботу, турботу і знання.
«Люблю Україну в усіх її проявах»
– Коли почалася війна, наше велике промислове місто залишили наостанок. Ворог був впевнений, що тут його зустрінуть з розпростертими обіймами. Багато заводів працювали безпосередньо з росією, тож їх плани були обумовлені певними домовленостями. Та не так сталося. Я виїхала, бо важко дивитися, як життя минає в страху та напрузі під постійний гул сирени. У нас взагалі нема бомбосховищ. Скільки будинків зруйновано, скільки загинуло мирного населення… Я не розумію, для чого всі ці руїни і жертви… Хоч народилася я в росії, та з 1953-го року живу у Запоріжжі і люблю Україну в усіх її проявах, люблю наших людей україномовних, російськомовних та угорськомовних… Торік взимку я поїхала до своєї учениці у Казахстан, але не змогла там залишитися жити, бо мені було напрочуд важко без наших людей.
Війна застала відому тренерку вдома. Вона не мала змоги виїхати, бо доглядала за старенькою хворою мамою. Коли мама відійшла у засвіти, приїхала на Закарпаття з подругою і не могла місця собі знайти без роботи. Відвідувала тренування гімнасток у Мукачеві. Каже, що в нашому краї працюють 4 тренери з Донецької області.
«Маємо працювати у тандемі тренер-батьки-діти»
– Я все життя любила художню гімнастику. Сама почала займатися з 10 років. І навіть будучи викладачем медуніверситету виступала як викладачка та тренерка. Свою любов до гімнастики передала вихованкам. Працювала і зі студентами, і з гімнастками. У нас була чудова спортивна база з трьома залами, спортивний табір на морі… Зараз у яку країну ви б не поїхали, всюди знайдете гімнасток із Запоріжжя, бо це була одна із найсильніших областей в Україні. Звісно, в моїх учениць була конкурентна боротьба з гімнастками Альбіни Дерюгіної та з Дніпропетровської області. Зі своєю приятелькою на запрошення президентки Закарпатської обласної федерації з художньої гімнастики Валентини Плавайко приїхала до Виноградова, поглянула на діток і залишилася тут, – ділиться спогадами Валентина Іванівна. – У Виноградові з дітками я займаюся другий рік. Вони працювали з тренеркою, котра дала їм основу. Проте робота кожного тренера – це окрема пісня. Для мене спорт і навчання – на одному рівні. Діти перш за все повинні бути інтелектуально розвиненими, вони мають розуміти, що роблять у гімнастиці, тоді всі елементи будуть виконувати швидко та якісно. Спочатку на заняття приходило 20 вихованок, але не всі усвідомлювали, що вони прийшли не погратися, а працювати. Бо спорт – то важкий, виснажливий труд. Дітки маленькі. Аби їх зацікавити, придумувала для них різні розминки та танці. Якщо у декотрих тренерів після невдалих виступів діти плачуть, я своїм завжди кажу, що не варто засмучуватися. Головне, що вони показали себе, а наступного разу виступлять краще. Я прагну, аби діти зі своїми батьками йшли задоволені із занять. Ми обов’язково маємо працювати у тандемі тренер-батьки-діти, аби був позитивний результат. Найменшій вихованці Ніночці Кравець тільки 8 рочків, а вона вже така розумничка. На минулих змаганнях зловила техніку поворотів і виконала аж 3 повороти – це техніка, котру виконують гімнастки кандидатки у майстри спорту. Для мене головне, аби дітки були гнучкі, розтягнуті, координовані та дуже виразні музикально, бо наш вид спорту – це синтез гімнастики, хореографії, акробатики. Сучасна гімнастика дуже виросла в технічному плані роботи з предметами. Але для цього нам замале приміщення. Нас підтримують в Управлінні освіти, дають зали, але вони завузькі. Для того, аби ми створювали конкуренцію Ужгороду, Мукачеву, Перечину, нам потрібні нормальні умови для роботи. Діти хочуть займатися, батьки їх привозять постійно на тренування. Ми їздимо на змагання і отримуємо призові місця. Я задоволена своїми ученицями. За весь період моєї роботи в художній гімнастиці у мене були 3 майстри спорту Міжнародного класу. Дівчина виступала за збірну команду СССР, за це я отримала звання заслуженої. Дві дівчини уже в незалежній Україні були на 2\3 чемпіонаті Європи в Штутґарті (Німеччина). Також у мене понад 50 майстрів спорту з художньої гімнастики, і понад 20 з естетики. До речі, однієї з моїх учениць Елли Кекерчені бабуся й дідусь жили у Виноградові. Тут у вас діти хороші, вони товаришують, підтримують одна одну і між батьками відчувається взаємопідтримка. Я зроблю все для того, аби про гімнасток з Виноградова всі дізналися.
Впевнені, що Валентині Глухих вдасться втілити задумане. Щиро бажаємо їй та її вихованцям естетичних виступів та високих досягнень, аби прославляли рідний Виноградів.
Наталія Кобаль
